Історія Катерини Приймак – це історія студентки Педагогічного університету Драгоманова, культурологині, яка в 2014 замість магістратури обрала вступити до Добровольчого українського корпусу Правого сектору. Це шлях від парамедикині “Госпітальєрів” в найгарчіших точках Піски, шахта Бутівка до громадської активістки, співзасновниці Жіночого ветаранського руху, що виступає з промовою в штаб-квартирі ООН. Це історія ветеранки, яка 8 років успішно бореться за рівні права та можливості для жінок в армії.

Про найприємніше на війні, чому обрала шлях доброволиці, про ротацію в 2022 у Херсон. Про сором та гордість за себе, про те, як змінити систему – читайте у відвертому інтерв’ю з Катериною.

Коли для тебе почалася війна?

Для мене війна почалася в 2014 в потязі Донецьк-Дніпро, Дніпропетровськ ще тоді був. Ми поїхали в Донецьк з покійною подругою, колегою з PinchukArtCentre, тоді я там працювала. Хотіли подивитися, що там і заодно заїхати на базу ДУК – Добровольчій Український Корпус Правого сектору, де були мої друзі з Майдану. В Донецьку ми побачили порожнє місто, красиві троянди на клумбі. Тупо нікого нема, якісь чеченці та найомники. Нас зустрів якийсь бухарь, ми від нього відкупилися пляшкою пива і двома пачками цигарок. Подрузі Наталці я казала робити вигляд німою, бо вона з Волині, розмовляла українською. Заходимо у Львівську майстерню шоколаду, нам відповідають українською: “Доброго дня!”. Здивувалися, що вони ще не закриті, розповіли нам, що до них Гіркін приходив каву пити вчора. Далі ми поїхали в Київський район Донецька, ближче до аеропорту, побачили там воронки від снарядів, порожні магазини, короче війнонька. Після чого сіли в потяг останній в Україну вільну, їхали замість трьох годин до Дніпра всі дев’ять чи десять. Багато людей сиділи, ніхто не спав, не перевдягався – всі втикали, думали про своє життя з речима, з тваринами.

Ми заїхали провідати мого поранено друга в Мєчку (лікарня ім. Мечнікова), потім на базу ДУК, після того я ще раз заїхала і вже не змогла їх покинути. Сказала перед новою виставкою в PinchukArtCentre, що їду на війну, всі мене проводжали. У жовтні 2014 я доєдналася в добровольчий батальйон “Госпітальєри”.

Найголовніша мотивація в 21 рік йти на війну?

Після Майдану моє життя, стало життям революціонерки. Багато хто був поглинений подіями на Майдані, було відчуття піднесення духу. Таке саме відчуття напочатку війни – навкруги все горить, відчувається єдність з усім народом, бажання змінити майбутнє і теперішнє. Хотілося бути поруч зі своїми, зі своєю спільнотою, де чиниться історія.

Щоб сказала зараз собі 21-річній?

Я би так само прожила життя. Мабуть, сказала більше займатися, більше читати та вчити протокол. Сказали би, що буде війна в 2022, готуйся краще!

Як ти готувалася морально стати парамедиком крім того, що пройшла професійні курси тактичної медицини?

Я була напружена психологічно. Малювала собі різні картини: як буду реагувати, якщо побачу кров, кишки, розчленування, чи зможу впоратися з усіма емоціями?! Навіть тикала дохлу собаку палкою, щоб перевірити себе на мінливість. Я не так боялася злякатися, як типу згидитися якось.

Чому обрала шлях доброволиці, а не оформлилася офіційно в лави ЗСУ?

В 2014-2015 добровольці – це була ефективна сила, ми співпрацювали з армією, ми її пожвавлювали, були рушійною силою цієї війни. Звичайно, без підтримки Збройних сил – це було б неможливо, можливо тільки у співпраці. Так сталося, що добровольці стали для системи небезпечні гравці, мабуть, кого не приєднали до системи проти того і йшли. Нашу базу ДУК оточували, виганяли буквально з фронту, забороняли діяти. Через Мінські домовленості і владу того часу нам забороняли стріляти, коли в нас стріляли. Це викликає гнів, фрустрацію, когнітивний дисонанс. Нас витіснули з села Піски, в квітні 2015 прийшлося покинути цю позицію і перейти на інші ділянки фронту. Я впевнена, що була змога зайти вже в Луганськ, цього не було зроблено через Мінські домовленості. Це зрада нашим інтересам, хоча можливо, тоді б ми не вистояли проти російської регулярної армії, сталося як сталося. Можливо, це був шанс потягнути час і навчитися воювати, тому нема однозначних відповідей на те що було і що буде. Але я і досі вважаю, що це був реальний шанс армійського, тотального оновлення на краще. Мої думки зараз, як людини, яка прожила вже дев’ять років війни.

Я стала доброволицею, бо не приймаю армію від природи. Я вважаю, що армія – це не людська інституція, яка побудована на дискримінації, жорсткій ієрархії, неповазі до прав людини. Наша армія зараз – інше, це прості люди, які взялися захищати країну, люди різних професій, з різними компетенціямі. Це великий шанс для армії стати тою, яка надере зад Росії. Але на жаль, не вся армія реформована і для них треба змінювати систему на краще. Американська армія мені теж не подобається, але у нашій армії є шанс стати армією з людським обличчям, треба змінити безпекову архітектуру, це важливо в контексті світу. Армія має бути про оборону, а не про атаку. Хочеться жити взагалі в світі без воїн, жінки в армії якраз лягають в цю дуже сильну категорію.

Добровольці – це окрема каста. Це не регулярна армія і не волонтерство, а щось середнє: які переваги добровольця? Ким забезпечується та чи отримує зарплату: плюси та мінуси для тих, хто вирішує зараз куди саме піти?

Зарплати у нас не було. Ми повністю забезпечувалися волонтерами, не потребували нічого: такмед, рюкзаки – все найкраще по медичному спорядженню, екіпіруванню у нас було. Були моменти, коли їжа закінчувалась, але загалом ми були дуже забезпеченими батальйоном дякуючи людям та їх підтримці. Велика перевага все ж таки в тому, що не підпорядковуєшся армії, точніше деяким її представникам.

Зараз краще піти в Збройні сили, але я би пішла в Госпітальєри знову. Але тим не менш, зараз нам треба наповнювати армію собою, отримувати зарплату, якщо гинути, то отримувати родині підтримку від держави.

Поділись емоціями про першу ротацію, про першого пораненого?

Девіз наш був: слабоуміє і отвага – ми іронізували так. В перший день ми з Кубою (парамедикиня Юлія Сідорова) заїхали в Піски, я жарила картошечку, почалися обстріли. Не зрозуміло було, де воно лягає, ніби далеко, ніби гучно, стрьомно. А це був реально сусідній двір і Куба виходить, її хтось відправив за цією сумашедшої на вулицю, за мною (сміється). Куба пішла досліджувати обстановку, теж отримала від командування, короче, ми з нею були спочатку трохи безпечні. Потім отримали інструктаж, вже починаєш щось розуміти. Особливо, коли бачиш чувака місцевого, якого розірвало, його м’ясо смерділо жахливо під медпунктом нашим. Після таких епізодів розумієш, що краще триматися подалі і розумієш звуки, де свист, де що. Багато смертей по тупості людській відбувається, без дотримання мір безпеки. Думати головою значно подовжує твоє життя.

Перший поранений – це одразу на позиції “Гном” було, уламкове поранення ноги. Нормальне поранення, якраз досить серйозне, щоб застосувати навички швидко, по алгоритму – не кишки і не мозги, що дає можливість плавного входу в військову реальність. На всі емоції в мене дуже штовхають запахи, тобто тепер запах костра, буржуйки для багатьох – це досі шашлики, все менше людей для кого це не запах революції і війни. Запах поранених дуже особливий – кров з порохом. Хто знає, тот поймьот.

Твій позивний “Зоя” має глибоке значення, розкажи про нього?

Він з’явився ще у дворі в дитинстві, знаєте як Зоя, Євкакій і там різні імена, які діти давали один одному. А потім бац і виявилося, що це з грецького “життя”, отакий поворот з безтуртурботного дитинства в доросле життя на війні.

Чому вирішила повернутися в цивільне життя?

Це було літо 2015, було жорстко, дуже близько від ворога, ледь не двісті метрів. Найстрашніше – це дорога від позиції, ти в мішені, дорогі погані, додається ще можливість аварії. Заїжджаємо на шахту Бутівка – нема поранених. Навіть дивно, раніше було так багато. Як тільки їду на весілля до “Єви” покійної (ветеранка Олена Зелінська), поки я там була загинув “Дощ” і Родя “Тристан” отримав важке поранення в обличчя. У мене було відчуття, що я забрала з собою фарт, почала думати, що він не вічний. Що ми були в пеклі: танк мене переїхав з “Рєжиком” (друг-парамедик Євген Тітаренко) з нашими друзями “Фростом” (Сергій Мороз) і “Чачуном” (Олександр Моїсеєнко), вони вже загиблі теж. Я почала вигорати, була роздратована та втомлена. Перейшла на роль інструктора, потім у мене з’явилися стосунки, я поїхала з війни.

Як проходило твоє повернення в цивільне життя?

Порівняно з іншими, досить гладко. Тиждень я пролежала з брудною головою, в апатії, дивилися як всі помирають в “Грі престолів”. Десь три тижні я була без роботи, зустрічалася з друзями. Я знала, що хочу працювати в медіа, порадили вакансії на СТБ, там і влаштувалася. Робота для ветерана дуже важлива, якщо ти знаходиш, що тобі подобається при поверненні з війни – це великий відсоток успіху. Звісно, якщо в тебе нема поранення, жорстких проблем зі здоров’ям.
У мене були внутрішні конфлікти: я – пацифіст, армію не люблю, це зараз я знаю як змінити систему на більш гуманну і все для того роблю. Тоді це було конфліктом, мене бісили військові, камуфляж в місті, я думала, навіщо ти це сюди приносиш, я була молода глупа і в депресії. Три роки пішло на прийняття свого досвіду, внутрішніх конфліктів, я навчилася давати собі раду, хоча проблеми час від часу є, як у всіх.

Як триматися, коли гинуть твої посестри, побратими, подруги та друзі?

Я не знаю як триматися. Я просто живу далі з цим, найближчі мої люди поки зі мною, але живу в страху. Вихід такий: ми живемо далі або ламаємось. Я вмію горювати – це для мене корисна навичка, бо багато людей не можуть плакати, наприклад.

Твоє повернення на війну сталося у 2022 – ротація на Херсонщину на 2 тижні. Світилося обличчя на фото, а що було в душі?

Світилося обличчя, бо я змінила обстановку. Тоді в мене була жахлива депресія – особисті і певні драми, мені було в кайф поїхати в таку яскраву “відпустку”. Ми працювали, ризикували, але у нас все одно були умови з плюсиком: ночували в селі, бо евакуювати людей через ріку в цей час – це самогубство. Умови у наших друзів з 46-ї бригади, які лишилися ночувати в окопах, над головою літає, русня ходить, все стріляє. Ми привозили їм хот-доги гарячі, хоч якось скрасити умови. Обличчя світитися не буде, якщо піти в ЗСУ воювати, в тих умовах, що працює 46 бригада – це буденний щоденний героїзм, а не коротенька “відпусточка”.

Мені соромно називати себе ветеранкою, коли я сиджу в штабі. Так, я пашу – це факт: робота мізками, комунікації, це нервово, але це ніколи не порівняється з тим, що роблять люди на фронті зараз. Ти можеш сто разів сказати, що корисніший в іншому місці, але для країни зараз корисніше взяти лопату і копати окопи. Корисніше брати ствол і вбивати русню, але я не можу кинути організацію. Але я готова їхати підтримати нашого друга “Лисого”, “Гуру” та дівчат. “Лисий” з напарником за одну ротацію двотижневу винес близько 55 людей пішки по 6-7 км туди і назад, бо не вистачало броні та броньованих машин. Ми приїхали на броньованому Defender з парамедиком “Рєжиком” допомогти, гарно попрацювали. Потім зібрали їм на машину. Я планую ще поїхати навесні, посилити контрнаступ.

Найприємніше, що з тобою траплялося на війні?

Багато було приємних епізодів, приємно, коли про тебе турбуються, ніштяків приносять, визнають. Одного разу у нас були жахливі умови, я відчула себе дійсно спроможною на управління, момент гордості за себе. Це було в Пісках, коли декілька позицій бомбануло. Після того, як по мені проїхався танк, були тріщини в ребрах, забої і тут ми маємо виїхати як додатковий екіпаж. Я допомагала одночасно пораненому, командувала багатьма людьми, не дивлячись, що була в жахливому фізичному стані, займалася своїм пораненим.

Найсумніше, коли ти говориш з людиною, а потім її закриваєш в пакеті, це досить сумно.

Як ти потрапила в тусовку учасниць «Невидимого батальону», а потім стала співзасновницею ЖВР? Що тебе тригернуло вперше на тему сексизма в армії? Чи була якась конкретна ситуація з точкою неповернення?

Марія Берлінська запросила мене в команду “Невидимого батальйону”. Марію я знала з Майдану, ще до побиття студентів, вона в своєму рожевому лижному костюмі на броневику – символ мого Майдану. Потім було знайомство з Андріаною Арехтою, за яке я дуже вдячна. Вона – моя soulmate, людина якій я можу повністю довіритися, моя подруга, моя колега, моя напарниця. Почали створювати Жіночий ветеранський рух, багато працювали, я проявила себе як лідерка і стала співзасновницею.
Я – феміністка по життю, ще з університету, до війни. Мій фах – професійна фемка (сміється). Тригернуло мене сама по собі дискримінація. Особисто я стикалася з побутовим сексизмомом. Одного разу командир групи хотів мене лишити в безпечному місці і поїхати на виконання бойового завдання. Це треш, я відповіла, що він новенький, а я командир. Коли прийшла тільки-но на війну, мій друг казав: “Ой, ти така ж легкомислєна, куди ти прийшла на війну!” Мене обурював такий підхід, людина може бути веселою, шуткі шутіть, але бути про цьому професіоналом. У мене були відносно більш-менш ситуації. Дівчата розповідають купу всього, що не налазить на голову: знецінення, образи, випадки насильства, погрози і просто зневага.

Ти абсолютно весь час приділяєш руху, що для тебе Жіночий ветеранський рух сьогодні?

Рух – це моє життя! Тобто це не є моя робота, це дійсно моє життя, бо формуються мої погляди на людей в особистому житті. Кожна дівчина в русі, кожна людина – це більше, ніж просто особа для мене. Це робить мене більш вразливою, допомагає відчувати тенденцію розвитку організації. Мені хочеться, щоб було ще більше дівчат, щоб рух був таким майданчиком, де люди можуть реалізувати себе в різних професіях. Хтось для нас робить фотопроект зараз та підсвічує важливі для себе теми, хтось заходить на юридичну площину та адвокацію змін, хтось хоче реалізувати себе в місцевому самоврядуванні. Нам треба бути готовими багато працювати і нести відповідальність, вчитися, ділитися, стукатися, вчитися питати навіть. Мені болить, коли дівчата соромляться звернутися до організації,наприклад, бо бояться видимості, що їх раптом не почують.

Вісім років успішного відстоювання гендерної рівність в армії: що ще треба зробити аби нарешті поняття «сексизм» зникло в армії?

Так, пройшло 8 років з моменту створювання “Невидимого батальону”, але нам ще прийдеться багато пахати. Треба випалювати цю корупційну гнилу систему армії новими людьми, цінностями, класними чоловіками та жінками. Професійний відбір – це перше, щоб ніхто ніколи не сказав: “Як ти прийшла, чого ти прийшла на війну?!” Давайте брати якістю, технологіями, а не м’ясом і примітивним підходом. Ще щонайменше п’ятдесят років треба накинуть, щоб отримати зміни. Антоніу Гуттереш (генеральний секретар ООН) сказав, що з такими темпами ми досягнемо гендерної рівності через 300 років. Це світові рамки, у нас ще дуже хороша ситуація з рівністю, порівняно з багатьма країнами, підхід більш людяний чи що. Але треба пам’ятати, що ідеологічно у нас захисники і захисниці, ветерани та ветеранки, найкращі дівчата. Хоча на ділі багато ще кейсів, де вистачає трешу та дискримінації за статтю.

Про що ти мрієш сьогодні?

Я мрію про серіал, який я хотіла ще до повномасштабки. Я заповнювала грантову заявку на розробку сценарія, ми з дівчатами вже пробрифували героїню, всі образи написані з нашого життя. Світ перекроївся, реальність перекроїлася, але я все ще мрію, щоб ми зняли серіал про ветеранок. Про всі наші двіжухи, тому що ми живемо таке життя, ніби дивимося кіно про себе. Це справжнє драміді.

Олена Бруцька