Історія Юлії Кіріллової – це приклад ветеранки, яка після повернення з війни змогла успішно адаптуватися до нової реальності, знайти себе та підсилити інших. Це історія про те, як ветеранка стала викладачкою в 28 років, про боротьбу за права жінок у війську та як без пікселю продовжує боротися за країну.

Від волонтерки до військовослужбовиці

Сьогодні Юлія Кіріллова має багато соціальних ролей –  громадська активістка, юристка, викладачка Києво-Могилянської школи врядування, керівниця соціального відділу “Жіночого ветеранського руху”. Ветеранка, нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня та нагрудними знаками.

Війна для дівчини почалася в 2014-му з волонтерської сотні “Україна-світ”, активістці тоді було 20 років. Виїзди на передову з заїздом в усі гарячи точки Луганської та Донецької областей, забезпечення каліматорами, прицілами, тепловізорами, організація благодійних заходів, пошив військових аптечок, евакуаційних нош – Юлія брала активну участь у всьому. Тоді ж отримала перші контузії та поранення під час евакуації дітей з Дебальцевого: “Ділитися подробицями травм не хочу, я не жертва, драма не про мене, не хочу викликати жалість”, – зізнається Юля. Згодом поранення суттєво вплинуть на її подальші дії.

Найтрагічніша подія в житті дівчини відбулася тоді, коли під час артобстрілу с. Степанівка загинув її чоловік-військовослужбовець, з яким щасливо прожили разом три роки. Знайти сили жити далі їй допомогла активна робота й волонтерство. Було таке, що не спала по три доби, паралельно отримувала юридичну освіту. Згодом Юлія мобілізувалася, але не через бажання помститися за коханого.

Мотивація юристці в 21 рік піти в армію була залізна: “Для мене підготовка до війни почалася ще в школі, я чітко зрозуміла з історії України, хто москалі і скільки горя приніс голодомор та спроби знищити людей. Пішла у військо, бо для мене це про національну ідентичність. Не про громадянський обов’язок, а про національність. Скільки не вбивали, не катували, не засилали в тюрми, але все одно ми є, ми – живі, маємо боротися. У 2013 після побиття студентів на Майдані зрозуміла, що росіяни вже в Україні, що вже війна. Ні один нормальний українець не зробив би цього, як вони вчиняють на росії, це був лакмусовий папірець, що ця війна надовго”.

Юля стала парамедиком-доброволицею у вересні 2014, в січні-лютому 2015, коли почалися бойові дії в Донецькому аеропорті та Дебальцевому. Командир медичної роти ім. Пирогова Нацгвардії в Бахмуті (тоді Артемівськ) попросив: “Донцю, треба. Поїдеш на Дебальцевський хрест?”. “Відповіла, що поїду, треба значить треба”, – усміхається Юлія. Спочатку служила як польова медсестра, допомогала у медпункті, стабілізовувала поранених, передавала їх далі на “швидкі” в міські лікарні. Згодом оформилася як діловод в 25 батальйон “Київська Русь”, працювала в штабі. Потім була в розвідці до моменту, коли прийшла директива всіх жінок-військовослужбовиць перевести на “жіночі” посади. З 2016-го дівчина стала бойовим медиком. Облич та травм своїх перших поранених не пам’ятає, лише купу бандажів та бинтів: “Я спочатку одразу зависла, заклякла та перелякалася. Мені було страшно підійти до людини, здавалося, час зупинився – як виявилося, це були перші 10–15 секунд. На мене накричали, типу стресова терапія, мовляв, б***, зберися! Я здригнулася: ОК, добре. Сама не зрозуміла, що взагалі роблю. На навчаннях нас тренували, ми по 150 разів закручували, зав’язували з закритими очима турнікети, щоб механічно ти зміг це зробити в стресовій ситуації. Твій розум та тіло можуть заклякнути, а рефлекси – вони залишаються”, – згадує свій перший день у якості бойового медика Юлія.

Але на війні є місце і найтеплішим спогадам: “Я пам’ятаю, коли в 2014-му році я випадково зустріла свого однокласника на Донбасі. Я допомагала їхньому підрозділу, нас запросили хлопці на каву, заходжу позаду палатки, а мені каву Діма варить (посміхається). Це була неочікувана тепла зустріч. А найсумніший спогад – у березні 2022 року він загинув і його не стало”, – сльози потекли по обличчю Юлі.

Повернення в тил

Повернутися в тил в жовтні 2016-го року Юлю змусила втома, травми та пригнічений моральний стан. Адаптуватися ветеранці було складно, не вірилося, що вижила, пережила пекло та потрапила додому. Перший рік майже не виходила з квартири, ні з ким не спілкувалася та нічого не робила: “Я повернулась і зрозуміла, що вдома немає хліба, його нікому купити. Наявність хліба – як приклад щоденної рутини, і це стосується всього, до чого людина звикає: жити в певному темпі, звичному ритмі. Ніхто з ветеранів не повертається таким, яким він був раніше. Змінюються й ті, хто на нас чекають вдома”, – зізнається ветеранка.

Досвід пережитого, побаченого на передовій дав розуміння: треба себе витягувати, займатися собою, піти нарешті до лікаря – спочатку до невропатолога, потім до психолога та психотерапевта. Ветеранка обійшла шпиталі, бо мала наслідки для здоров’я після численних травмувань, паралельно була в постійних пошуках роботи, себе. Її врятувала громадська діяльність у “Жіночому ветеранському русі”. Юлія була співзасновницею організації, вступила офіційно в рух в 2018 на запрошення посестри Галини Клемпоуз: “Я звільнялася з армії, коли про військовослужбовиць не говорили, для нас були закриті бойові посади. Приходиш на співбесіду з класним резюме, питають: “Де ви працювали ці два роки?” – “В армії”. Потім така довга пауза: “Ви ж дєвочка!”. Бесіда перетворюється на трьоп, хочеться встати та сказати: “Я вам не передзвоню”. Ми робимо свідомо свій вибір, маємо на це право, ми відповідаємо за свій вибір і за наслідки. А обмеження – це порушення наших конституційних прав”.

Захисниця багато разів чула від посестер та у свою адресу, як навішували ярлики на військовослужбовиць: “вона ненормальна, контужена, небезпечна”, “вона пішла в армію, щоб вийти удачно заміж”, “пішла в АТО, щоб не рожать”. “Те, що я бачу зараз – протилежна картинка, і в цьому є заслуга Жіночого ветеранського руху. Може, це нескромно, але ми дійсно зробили багато і постійно працювали над тим, щоб адвокатувати ці зміни: впровадження бойових посад для жінок, назва свята – День захисників і захисниць України, культура вдячності ветеранам та ветеранкам тощо. Отак проходила моя реабілітація і повернення в роботу: щоб інші, повертаючись, не відчували того, що довелося мені”, – акцентує Юля.

Членство у громадській організації для жінки стало своєрідною соломинкою, моральною підтримкою й стимулом до життя: “Сама назва “Жіночий ветеранський рух” (ЖВР) для мене – це щось особливе, я до цієї назви з трепетом ставлюся. Це моє по цінностям, моя частинка. Я уявляю, що можу це взяти в долонечки, це як дитинка – те, що ти плекав, над чим працював, створював. Це дало мені моїх людей. Це ті жінки, на яких я можу покластися, довіряти їм, вони перевірені часом. Я точно знаю: де б я не була, Одеська чи Хмельницька область, будь-яка точка України – мені скрізь допоможуть мої посестри”.

Згодом Юлія прийшла до того, що хоче займатися соціально-психологічною реабілітацією ветеранок та ветеранів. В ЖВР стала керівником соціального відділу, активно створювала та реалізовувала проєкти для воїнів АТО з ПТСР та увійшла до топ-50 переможців проєкту “Нові лідери”.

Серед проектів, які реалізовував “Жіночий ветеранський рух”, пишається Школою віддалених професій, Школою та ярмарками ветеранського підприємництва, маршрутами для захисниць та захисників, групами психологічної підтримки: “Ми займалися з нашими дівчатами розвитком бізнесу, їхньої власної справи, і досі продовжуємо менторство. Іноді доводилося штурхати ветеранок, надихати, підтримувати на всіх етапах, а потім і сама надихалася їхніми результатами. Горда посестрами дуже”, – з усмішкою розповідає Юлія. “Найбільше я пишаюся Маршем захисників та захисниць України в 2020-му, де самотужки організувала колону ветеранок Руху. Виношувала цю ідею рік. Знайшли берети, значки, під час ковіду зробили в єдиному стилі маски, наші перші прапори, футболки – все з мінімальним бюджетом, хто скільки може. Було страшно, хвилююче, а в результаті було на душі тепло від крутості наших дівчат. Пам’ятаю горді крики людей: “Боже, дівчата йдуть!”. Будуть ще паради обов’язково після нашої перемоги”.

Ветеранка на війні 2.0

Надало моральних сил та підтримало Юлію ком’юніті посестер-ветеранок і в 2022 році під час повномасштабного вторгнення росії.

24 лютого 2022 ветеранка зустріла в Америці, там Юлія повинна була перебувати тривалий час з робочим візитом. Зрозуміла, що потрібна в своїй країні і повернулася 26 лютого: “Я військовозобов’язана в оперативному резерві першої черги. Одразу, як повернулася, пішла у військкомат, пройшла військово-лікарську комісію, але мене все одно не пустили у військову частину (контузії, травми, які мала в період служби далися в знаки – від ред.). Спочатку оформили в роту охорони, потім через постійні зміни штатного розпису та командирів сказали, що ми тепер відносимось до територіальної оборони, де і створила медичну службу”.

У лютому-березні поблизу селища Макарів на Київщині Юлія займалися евакуацією поранених, навчала інших навичкам домедичної допомоги, бо критично не вистачало медпрацівників. Досвідчена ветеранка зрозуміла, що через травми з 2014-му важко фізично. “Більше користі я можу зробити тут, ніж умовно бути тягарем, баластом через травмовану ногу, спину та інше, не зможу виконувати бойові завдання. Було боляче усвідомлювати, що ти вже не той бравий воїн, який був раніше. Прикро, заділо самолюбство, мабуть. Ця війна не така, яка була в 2014-2015. У 2022-му це три доби без сну, на ногах, в холоді, на постійних евакуаціях, під постійними ракетними ударами, коли бомблять все і всіх – я реально такого не бачила, для мене це був шок. Особливо, коли вбивають цивільних, а особливо – дітей. Не вкладалося в голові, здавалося, я вже пройшла це, отримала військовий досвід. Але після лютого-березня зрозуміла: про таку війну я мало що знаю насправді. Не вкладається в голові, коли ти евакуюєш поранених дітей, коли ти бачиш вбитих людей, розстріляних дітей, старих, цивільні машини розстріляні. І коли ти розумієш, що російська наволоч знала: це не військові. Вони бачили, що це цивільні, бо перевіряли, проводили, а потім в спину розстрілювали”.

Юлія зрозуміла, що в цій фазі війни вона може бути корисною у рідному “Жіночому ветеранському русі” як волонтерка. 25 лютого – в першу добу повномасштабної війни ветеранки оперативно відкрили штаб швидкого реагування – військовий досвід допоміг швидко й ефективно діяти в кризовій ситуації, а також об’єднати довкола себе спільноту жінок, які вперше побачили війну зблизька. Згодом приєдналися сотні волонтерів до штабу: “З “повномасштабкою” ким я тільки не була: далекобійником на тисячі кілометрів переганяла машини, займалася гуманітаркою для забезпечення цивільних, розвозкою, розмитненням, актами передач, комунікацією з військовими, пакуванням, перевезенням коробок, працювала вантажником, як і всі. Вночі багато працюю і можу волонтерити як юрист, безкоштовно, вкладаю свої ресурси, як матеріальні так і розумові: комунікація з донорами, залучення грантів на евакуацію цивільного населення з районів бойових дій, надання допомоги населенню. Але я не виключаю, що доведеться кинути всі справи і знову піти до лав збройних сил. Все може бути”.

Реалізація під час війни – можлива

Підтримка під час війни та професійні можливості, жіноче лідерство – це основні цінності, які транслює ЖВР. У 2019 році Юлія Кіріллова отримала стипендію ім. Богдана Радченка та вступила на магістерську програму “Публічне управління та адміністрування” до Києво-Могилянської академії. Вже у 2022 році Юля у свої 28 років викладає в академії та пишається своїм черговим досягненням: “Я викладаю медіацію, приклади у навчанні приводжу з життєвого та професійного досвіду, обговорюємо ветеранський бекграунд. Мої студенти – це майбутні держслужбовці. Я задоволена, вони задоволені – це видно з відвідування занять та завдань, які вони виконують. Більшість із них – відмінники. Я розумію, що я на своєму місці і можу бути для когось корисною”.

Крім цього Юлія разом із посестрами нещодавно завершили розробляти програму Єдиного стандарту реабілітації для ветеранів – це міжнародна технічна допомога для Міністерства у справах ветеранів від уряду Швейцарії. “У нас були експерти, які працюють з ветеранами, ми провели дослідження та опитування. Охопили первинну медичну ланку, розписали рекомендації для сімейних лікарів. Специфіка роботи таких спеціалістів з ветеранами відрізняється через особливість хвороб, травм, поранень, які  характерні для бойових дій (не лише ПТСР, це і серцево-судинні, і захворювання опорно-рухового апарату, неврологія). Якщо людина має поранення, групу інвалідності, вона повинна чітко знати, з якими скринінгами працювати, які щеплення, аналізи, тестування зробити, аби виключити ризики певних хвороб. Серед ветеранів поширена онкологія, тож важливо це діагностувати на ранніх стадіях”, – коментує Юлія.

Крім щільної зайнятості громадськими справами ветеранка встигає вести бізнес чоловіка-військовослужбовця (Гостина – крафтове виробництво м’яса та ковбаси). Юля через довгі нелегкі 5-6 років наважилася впустити в свої серце та життя нове кохання. Жінка радить у спілкуванні з тими, хто пережив травматичний досвід, підтримати, вислухати, зрозуміти людину в горі і дати їй побачити, як може бути, щоб зробити свій вибір та жити далі.

Підсумовуючи розмову, Юля просить підтримувати новобраниць, які просто зараз вирішують, чи йти у військо, або перебувають перші тижні на навчаннях. Має топ-3 поради: “Перше – бережіть своє здоров’я, бо вам ніхто його не поверне, його не купити за жодні гроші, це найголовніше. Друге – навчайтеся та підтримуйте себе в гарній фізичній формі, відпрацьовуйте навички, щоб кожний ваш рух відбувався механічно. У стресових ситуаціях, коли мозок не думає, це врятує життя вам та тим, хто поруч. Третє – вступайте до “Жіночого ветеранського руху”, тому що тут ті, хто завжди будуть поруч, хто допоможе словом, ділом та ніколи не зрадить. Сестринство сьогодні – це дуже важливо. ЖВР поєднало і старших жінок 60-80 років, і зовсім молодих дівчат, якім по 18-20 років. У нас є повага одна до одної. Байдуже, хто ти за фахом, рангом, професією. Ви можете не бути подругами, але коли ви об’єднані однією метою, ви можете зробити набагато більше”.

Публікація вийшла в межах проекту ООН Жінки «Трансформаційні підходи для досягнення ґендерної рівності в Україні» за підтримки Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України та фінансування Уряду Швеції.

Олена Бруцька