Це не голлівудський фільм, де ти супергерой», — Віра Апечук, військовослужбовиця ЗСУ

Віра — водій-слюсар ЗСУ де-юре та діловод де-факто. Раніше вона працювала на телебаченні, а сьогодні є однією з тих, завдяки кому у нас почався березень, а не «март».

Про військову службу, мрії та плани — наша посестра Віра розповідає у інтерв’ю.

Як і коли ти потрапила до війська? Чи відрізняється посада від того, що ти фактично виконуєш у війську?

Офіційно в ЗСУ я з 1 квітня. Просто взяла і прийшла до воєнкомату з документами і рюкзаком необхідних речей. Числюсь водієм-слюсарем. По факту – діловод, займаюся документацією.

 Як повідомити рідним, що ти йдеш служити? Який твій власний досвід?

Своїм рідним про те, що пішла до війська я повідомила вже через 3 тижні, після того як прийняла військову присягу. Не можу сказати що вони зраділи.  Але зараз пишаються. 

Як опишеш свої досягнення у військовій кар’єрі?

 Усі до армії займалися чимось іншим. Мені доводиться наново освоювати нову професію дуже швидкими темпами. За майже рік служби багаж знань та навичок у військовій сфері  піднявся з 0 до впевненого випускника військового інституту. 

Що спочатку далось найскладніше?

 У ЗСУ на сьогоднішній день, на жаль, дуже багато «совка». Армія намагається придушити твою особистість. Ти не людина, ти солдат, а солдат це ніхто. Тобі наказують, ти виконуєш, навіть якщо це суперечить твоїм життєвим принципам і ти знаєш що так неправильно та не потрібно робити. У мене за цей рік було кілька місць служби. Останнє – найкраще в усіх аспектах. Командування дружить з головою і завжди можна поговорити, висловити свою точку зору і тебе почують.

Як війна змінила тебе?

Стала більш черствою, грубою. Те, що раніше викликало біль та сльози, зараз сидить десь глибоко всередині. Можна так сказати, «змужланилась». Навіть близькі це стали помічати. Цінності змінилися, відпали зайві люди. Зникли плани на майбутнє. Ти про нього не думаєш, бо не знаєш чи буде в тебе завтра.

Після 24 лютого мотивація і військових і волонтерів дуже висока і зрозуміла. Що мотивувало саме тебе, коли багато людей жило у світі, де “не все так однозначно”?

 В 14му мій старший брат пішов у перші дні добровольцем. Мене з дитинства (вдома, в садочку, в школі) вчили любити та поважати свою землю, своє коріння, що Україна — це окрема суверенна держава. Була можливість виїхати кудись. Але я задала собі питання: якщо я поїду, то чи буде мені потім куди повертатися? Чи буде в мене мій дім?(не в сенсі вцілілої будівлі, а вільний український). Якщо я можу хоч чимось допомогти аби наблизити перемогу, то чому ні? Об’єднавшись, усі ми здатні на великі звершення.

Три поради, які б ти дала  новобраницям: як підготувати себе до служби? 

Як би ти не готувалася – усе одно не будеш готова. Хто би що не розказував, але жінці важко в армії як психологічно, так і фізично. Ти не знаєш, де опинишся і що тобі буде потрібно для побуту, служби, спорядження і т.д., тому не варто закуповувати всього, аби потім роздавати. 

Варто налаштувати себе, що цивільне життя залишиться в минулому: ти не можеш сказати «я звільняюсь», прийти додому та прийняти гарячу ванну, сходити на манікюр. Реалії такі, що можеш тиждень не митися (ага, а ось і критичні дні настали), ходити з немитою головою, твій одяг смердить мишами. Це не голлівудський фільм, де ти супергерой, чи тебе хтось прийде і врятує. Ніякої романтики. Ти мусиш виживати, ще й виконувати свої обов’язки. 

Зараз багато баталій на тлі відсутності жіночої форми, білизни та закриття інших потреб жінок в армії. Як ти вирішувала ці питання для себе?

Українська армія не готова до того, аби в ній служили жінки. У нас в бригаді із забезпеченням все добре, всього вистачає, та аби підібрати щось на себе, треба купу всього переміряти. Перешивала, підрізала, підкочувала. Зима то є біль. Я собі купила звичайну зимову куртку оливкового кольору, також беру на базарі спортивні штати. Зараз всі продають піксель, оливу і. т. д. 

Щодо взуття — декілька пар мені відшивали на замовлення через волонтерів. Зимове взуття отримала в бригаді, чому приємно була здивована.  Адаптуєшся, шукаєш, замовляєш, купуєш, з чимось допомагають волонтери. Але в більшості випадків ситуація така: – «ти жінка»? На тобі прокладки, а нам треба пацанам на щось там зібрати. Дівчатам також необхідна підтримка, якісне зручне спорядження і т.д. 

Як вибудовувались твої відносини та авторитет серед побратимів? Чи було з тобою оте “йди народжувати”, “берегиня”, “вари борщ”, тощо? 

Звичайно, було. На початку тяжко. Це як ти от приходиш на нову роботу у новий колектив, де всі вже згуртовані, а ти чужак, і маєш влитися. Я в своїй роті одненька. Зараз вони мене дуже люблять, оберігають, захищають, допомагають, кажуть, що нікому не віддадуть, а на початку коли приїхала — «ми бабу сєбє нє прасілі». Називають «пані» або «тьотя Вєра».

Якою та коли ти бачиш перемогу? 

 Хочеться прокинутися вранці – і щоб ПЕРЕМОГА. 

Хочеться вийти на кордони до 14 року, обов’язково повернути наш український Крим, вигнати всю мерзоту. 24 лютого відкрились очі у тих, хто в 14 му нічого не бачив, але не у всіх і не до кінця. 

Перемога в свідомості українців настане через багато років, а то й може багато десятиліть. У багатьох в жилах тече «саюз нєрушимий рєспублік» і вони й далі вкладають це в голови своїм дітям. Треба це викорінювати, вирізати як ракову пухлину та лікувати.

Що тебе надихає, наповнює та відволікає від війни?

Мене рятують медитації, практикую вже багато років. Допомагає розслабитися трохи, відволіктися та заспокоїти свій мозок. Надихають різні історії від побратимів та про них. Є просто неймовірні. Намагаюся вечорами хоч трошки читати, щоб відволіктися. Так як я одна дівчина, то майже завжди живу окремо. Можу одягнути навушники включити музику і танцювати, бо мене ніхто не бачить.

Рената Жупанин