Перемогу побачимо через 70 років після її оголошення

Ніна Прокоп’єва починала свій шлях боротьби за Україну ще з Майдану. Потім виборювала своє місце в ЗСУ та особисто на собі спостерігала прогрес ставлення до військовослужбовиць в лавах армії. Ніна була зв’язківецею, стрілчинею, аеророзвідницею, а тепер вона ветеранка російсько-української війни та мама 2-річної доньки. Про 5-річну службу в українські армії та повернення в мирне життя – читайте в нашій постійній рубриці «Сестри по зброї».

Як і коли ти потрапила на службу?

Мені було 25, я навчалася на 2 курсі геологічного факультету КНУ імені Шевченка. Спочатку навчання поєднувала із Майданом, а потім взяла академвідпустку і пішла у військо. Тоді, у 2014 році, оголосили створення добробату в Нацгвардії на основі майданівців. Хоча сказали, що жінок не братимуть, я все одно приєдналася, бо мова йшла про долю держави. Мені взагалі було незрозуміло, як можна відмовитися від половини громадян – половини сил у боротьбі за державу.

Прийшла у військову частину, щоб подати документи. Там були солдати, які з насмішкою поставились до мого рішення, що було доволі принизливо. Але був там і лейтенант, який “закрив” їм роти й розказав, що і куди подавати.

В той день це був не єдиний випадок сексизму. Лікарі теж питали, навіщо я туди йду, бо жінкам таке не потрібно. Але сумнівів в мене тоді все одно не з’явилось.

Чому ти взагалі вирішила тоді піти в армію?

Я навіть не задумувалась – йти чи не йти. Це було для мене одразу зрозуміло. Я усвідомлювала, що буде небезпечно, але тоді не йшлося про мою безпеку чи добробут. Тоді йшлося про існування України.

Розкажи, як почалася твоя служба, як тебе сприймали на фронті побратими?

Все почалося із військової частини під Києвом. Там була доволі “дубова” радянська атмосфера. Для багатьох було незрозуміло, що там робить жінка. Зазвичай, жінки там виконували роль окраси або прислуги. Вони робили роботу, яку ніхто не хотів робити – папери, кухня, “обслуговуючо-прикрашальний” функціонал, я б сказала. Мені реально іноді казали “тобі борщі варити та дітей ростити”, от прям так і казали. Цим людям здавалось, ніби я не можу сама усвідомити, що і навіщо роблю.

В частині я зустріла ще одну дівчину, з якою ми були різні по світогляду. Але ми були єдині в тому, щоб не сидіти в кабінетах і отримувати квіточки, бо прийшли воювати. Коли почули, що о 4 ранку хлопці стають на зарядку, почали робити те саме. До речі, зі всього взводу лише відсотків 30 чоловіків вставали о 4 ранку на зарядку.

Що давалося найскладніше на початку?

Задач серйозних не давали спочатку. Я їх виборювала, випрошувала, і часто чула, що я ж жінка і вони за мене хвилюються. Незрозуміло, чим моє життя важливіше за життя чоловіків. До того ж я не гірша була фізично за багатьох із них, і стріляла краще за багатьох із них. Ось це було найскладніше психологічно. Бо була недовіра і гіперопіка. Настільки часто казали, що я або не можу, або мені це не треба, що іноді це сіяло в мені зерна сумнівів.

Якими були твої задачі?

Серед доступних тоді жінкам посад я обіймала посаду радіотелефоністки – це зв’язківець. Наш підрозділ вів спостереження за пересуванням ворога. Біля нас стояла наша арта, ми як піхота їх прикривали, щоб ніхто не підповз. Я повинна була бути постійно на рації, на зв’язку.

Був цікавий момент, коли я тільки приступила до цієї роботи. Виходять на мене військові по рації, чують мій голос, і я чую на іншій стороні – “Слухай, там жінка – це нормально?”, я кажу – “Так, нормально, я чекаю на інформацію”.

Загалом я прослужила в армії 5 років. За цей час працювала зв’язківцем, стрільчинею, аеророзвідницею. З часом жінок ставало більше і посади також розширювалися. Але на “нуль” потрапити все одно було складно. З дівчат брали в основному медиків.

Ти почала службу ще у 2014 році, коли про жіночу форму в армії взагалі не йшлося. Як ти вирішувала ці питання тоді?

Мені видали чоловічий набір, в якому були штани, футболка, пасок, кепка, дуже довгий кітель, який зав’язувала паском, і берці на платформі, придатні для кабінетів, але точно не для окопів. Тканина була дуже погана, в ній чоловіки влітку свідомість втрачали. Згодом волонтери почали підганяти більш-менш нормальний одяг. Тоді привезли мені штани британку і нормальні берці 37-го розміру.

Які моменти зі служби запам’яталися найбільше?

Звільнення Слов’янська, який я спостерігала з гори. Тоді летіли снаряди, але ти знаєш, що це твої й тобі не треба ховатись. Все небо сяяло серед ночі, було добре видно поле пшениці. Це були відчуття перемоги.

Яким було ставлення до тебе як до ветеранки, коли ти повернулася з війни?

Я би тут почала з питання загального ставлення до жінок. Навіть в метро ще рік тому в оголошенні при надзвичайних ситуаціях закликали надавати допомогу людям похилого віку, дітям та жінкам. Тобто жінок ставлять в один ряд із тими, хто не може повністю про себе подбати. Жінок мають сприймати на одному рівні із чоловіками, оскільки ми також в лавах Сил оборони захищаємо країну.

Коли я повернулася з війни, було складно, бо мій світогляд змінився. Для мене стали примітивними дрібні сварки, типу в маршрутці хтось комусь на ногу став. І я не могла зрозуміти, чому це не очевидно для інших.

Якось приїхала з першої ротації та зайшла з побратимом в метро. Біля нас зайшла пара з решіткою для шашликів і квітами. Я тоді відчула дуже сильний контраст. Розуміла, що тут продовжується життя, але коли ти тільки звідти, а люди тут живуть далі – тебе це шокує.

Як на твою думку тим, хто залишається в тилу підтримувати ветеранів, які повертаються з фронту?

В нас зараз багато вразливих груп: ті хто був в окупації, ті, хто пережив насильство від росіян, ті, хто змушений був виїхати за кордон, рятуючи дітей. Я бачу тільки одне – роботу з психологами. Потрібно переконувати суспільство, що це нормально. Я знаю, наскільки це допомагає зі свого досвіду.

Я працювала із психологом ще під час служби. Говорили тоді про усвідомлення себе і свого місця, особисте життя. А вже після повернення з війни мені допомогли хлопці та дівчата з ГО “Побратими”. Це люди, які пройшли шлях адаптації в мирному житті, які вже влилися в суспільство, вони допомагали своїм досвідом.

У багатьох військових після війни змінюється світогляд. Ці люди шукають способи, як принести користь, хочуть діяти, брати участь у вихованні нового покоління, формувати майбутнє. Серед ветеранів багато проактивних людей. Зараз їхня адаптація буде трохи простішою і легшою тому, що вони матимуть багато однодумців, адже ветеранів будуть сотні тисяч. Для цих людей важливо, щоб була людина, якій ти небайдужий. Той, до кого можна звернутися, щось запитати. Хто не знецінить твої переживання.

Якою і коли ти бачиш нашу перемогу?

Її буде видно через років 70-80 після офіційного оголошення перемоги. Бо я бачу певну циклічність в тому, як українці забувають або пробачають ворогу його злочини проти нас. В Голодомор теж, напевно, казали, що не забудуть, але пройшов час і ми знову окуповані ментально, ми знову “какая разніца”. Коли ми перестанемо так говорити, тоді я назву це перемогою.