Сестри по зброї. Вікторія Ковач «Авіценна»

Вікторія Ковач — членкиня «Veteranka», бойовий медик, очільниця медичної служби 3-ї окремої штурмової бригади. Що таке рятувати поранених на війні, вона знає ще з 2014 року. Про її мотивацію та інсайти за 9 років війни читайте в нашому бліц-інтерв’ю. 

Розкажи, коли відчула внутрішню готовність стати військовим медиком? Це сталось до повномасштабного вторгнення, раніше чи пізніше?

Якщо ти не готовий воювати за свою країну, значить вона не твоя. 

У 2014 я зрозуміла, що вона моя і ділити з нікчемними сусідами я нічого не збираюся. От і все. 

Що найскладніше у твоїй роботі зараз? 

Найскладніше зберігати холодний розум. Якщо є масові надходження поранених – не рватися до тих, кого ти знаєш, а раціонально надавати допомогу за пріоритетами. З приємного – це можливість пізнавати людей. Медицина на війні – це не лише про допомогу пораненим, це і про підтримання здоров’я і повернення в стрій. Тому медичний пункт – це місце історій життя людей. Справжніх історій справжніх людей.

Я прихильниця твердження, що хтось один не може врятувати життя бійця. Це комплексна робота – починаючи від самого бійця і закінчуючи його побратимами, які його чекають у стрій і займаються його психологічною реабілітацією, самі того не усвідомлюючи.

До чого було найважче звикнути?

До холоду, який роз’їдає кістки, як ти тепло ти не одягався б. Такий холод був весь початок війни. І запам’ятався він їдючим відчуттям морозу зсередини тебе. 

Як себе опановуєш в моменти, коли стає важко?

Думаю про наступні кроки – що робитиму і яким чином виходитиму із ситуації, яка склалася.

Чи можеш згадати ситуацію на війні, коли  було дуже страшно? Що зрозуміла після неї?

Одного разу на Київщині бігли під мінометним обстрілом, залишивши евак бозна-де. 

Страшно стало в момент, коли я вже не розуміла, де саме ми знаходимося  і як вибиратися назад. З ситуації я зрозуміла, що тоді, коли здається, що все пропало —  насправді, все лише починається.

Боротися варто тоді, коли ніхто вже не очікує, що ти борсатимешся. І тоді шанси виростають у рази.

Чи доводилось тобі зустрічатись з дивом на війні? Якась ситуація, логіку якої важко пояснити?

Диво — це кожен ранок, коли ми прокидаємося у війні з виродками. Дивом була і ситуація, коли Ка-52 літав над двома КРАЗами з БК та одним нашим еваком поряд і так і не вистрелив по нас. Хоча шматком ми були цікавим спільно з овочами в КРАЗах.

Яка ситуація з медичним забезпеченням? Чого особливо не вистачає?

На початку, в лютому, не вистачало всього. В перші дні медичні наплічники збиралися за принципом “треба все і сам наплічник”. Наразі життя на фронті однозначно стало забезпеченішим. Цьому сприяла і держава, і волонтери.

Погано з санітарною бронетехнікою. Її нема. З нею погано в усіх молодих бригад, які воюють. Добре з мотивованими людьми. Людей мало, але вони розуміють, що вони роблять і навіщо. А щодо розхідного ресурсу, то його може бути достатньо тільки в тилу. Якщо сьогодні в тебе є резерв і повне забезпечення потреб, то післязавтра резерв йде в хід і все потрібно поновлювати тут і зараз. Тому достатньо розхідного матеріалу не буває ніколи.

Яка історія вибору твого позивного?  Чому “Авіценна”?

Позивний “Авіценна” (від редактора: видатний перський вчений, філософ, лікар, фармацевт) мені у вересні 2014 підібрали побратими, які вирішили, що так буде правильно. Напевно, так правильно і є.

Хто ти  без війська та без форми?

Людина, яка любить гори, подорожі та книги. Поміж цим усім я працювала у сфері охорони здоров’я — спочатку в Міністерстві охорони  здоров’я, де займалася медичною освітою, а потім перейшла в приватний сектор (клініка “Добробут”), де також продовжила роботу з адвокацією прав лікарів-інтернів та розширенням їхніх повноважень.

 Що тебе надихає, наповнює та відволікає від війни?

Надихають гори, книги й подорожі.

Куди без них? Це щось нове, величне і завжди з прихованим сенсом чи історією. Це цікаво і, водночас, неповторно. Бо, навіть, вдруге піднімаючись на вершину відчуття зовсім інші, як і по іншому сприймається книга, прочитана повторно. 

Три поради, які б ти дала  новобраницям: як підготувати себе до служби? Яких ілюзій не будувати?

Зважити користь від вибору, а саме —  де твій ККД вищий — в цивільному житті чи армії?

Тверезо оцінити власні сили — фізичну підготовку та спеціальні навички. І йти туди,  де від тебе буде більша користь. 

Пам’ятати, що працювати над собою потрібно щодня. І я не про відтискання від підлоги, а про те, що самовдосконалення має стати щоденним ритуалом. 

Ілюзій взагалі ніяких не будувати. Це не похід в Доломіти, де кожна стежка вивчена і ти можеш сама планувати свій час. Це щоденна адаптація до тих чи інших обставин, які незалежні від тебе. Тому малювати в думках якусь свою “армію” є помилковим.

Що для тебе Жіночий ветеранський рух? Який сенс ти вкладаєш у сестринство?  

По-перше, ЖВР — це про єдність, незалежну від обставин, яка виникла саме тоді, коли це було потрібно. 

Сестринство — це про глибше розуміння потреб, переживань, часто — труднощів одна одної.

Спільнота, в першу чергу, дає розуміння, що нас таких багато. І це важливо. 

По-друге, чим більше людей з різних сфер об’єднуються, тим більша ймовірність компетентно  адвокатувати зміни в країні. 

І по-третє – це специфічний формат реабілітації серед “своїх”, які переживали схожі емоції.

Veteranka топить за професійну армію, де якісна бойова одиниця не залежить від гендеру. І зараз жінка у війську не інопланетянин, а норма. Як вибудовувались твої відносини та авторитет серед побратимів? Чи було з тобою оте “йди народжувати”, “берегиня”, “вари борщ”, про що дівчата доволі часто розповідають?

У бригаді таких речей не було.

Загалом подібні випадки – це проблема виховання та інтелектуального рівня конкретно взятого чоловіка. Це, якоюсь мірою, хвороба. Адже сприймаючи так жінок, колись він так сприйматиме і власну доньку, тим самим знецінюючи її, як особистість.

Про що наразі мрієш? Що першим зробиш після перемоги?

Про майбутнє без росії. Після перемоги висплюся.

Які три основні сильні сторони українського суспільства зараз? Які слабкі?

Сильні — високий рівень мотивації боротися за своє, спроможність швидко навчатися та опановувати нові види зброї та третє — це стійкість.

Слабкі — толерування некомпетентності, перекладання відповідальності та дефіцит ціннісних управлінців, які готові взяти на себе ту саму відповідальність,  на фоні багатства рядових менеджерів.

І так, щодо слабких сторін — повіривши одного разу, наступного ми вимикаємо критичне мислення і тим самим легко ведемося на популізм. Бо, умовно хороша людина, не може стати поганою.

Рената Жупанин