Розмова з Надією Гарань

Надія Гарань – військовослужбовиця, перекладачка-синхроністка, звʼязківиця.

Розкажи про себе, як почалася твоя військова карʼєра?

Університет, Майдан, війна. Батьки тиснули, щоб закінчила універ, та я все одно прогулювала пари філософського факультету на Сході: на благодійних заходах, роботі з дітьми тощо. Потім почала возити делегації іноземних урядових установ “по знайомству” як перекладачка – до університету вчилась в Америці й досі говорю і думаю частково англійською. Офіційно реєструватись для поїздки на фронт іноземцям тоді було дуже довго, а час не чекав – возили перевірених людей “по знайомству” до дружніх підрозділів ЗСУ й добробатів, аби потім іноземці могли показати й розказати “з перших вуст”, прямо з нуля, а не “з дивану”, що переживає Україна та чому їй потрібно допомогти на міжнародному рівні. Збирала допомогу переселенцям та військовим, багато перекладала: документи, заходи, фільми про війну, на волонтерських засадах. Багато друзів пішли на фронт і також звертались по допомогу з перекладами, запитів усе більшало. Я неодноразово думала все кинути й піти служити – тримав тиск із боку батьків, хоча, що на бюджет, що на програму обміну до Штатів вступила сама й уже мала два підробітки. 

Остаточно я вирішила, коли друзі з ССО на одному з перший кваліфікаційних курсів розповіли, що перекладачів украй бракує, і іноземні інструктори перекладають тести з такмеду онлайн-перекладачами. Ніколи не забуду, – в результаті такого “професійного” перекладу одне з питань звучало як “господар хворий нога”, і три варіанти відповіді десь такого ж змісту. Проте говорити з керівництвом про залучення цивільних перекладачів, навіть безоплатно, ніхто не хотів, а кваліфікованих військових просто не вистачало. Натомість хлопці стирили-сфоткали правильні перекладені полковником гуглом відповіді й мужньо списали. Я тоді так розізлилась і сказала, що от призвусь – всі у мене мову будете вчити, і будуть нормальні перекладачі на курсах, всім по сраці надаю. 

Ніколи не думала, що стану військовою. Здоров’я завжди підводило, та й армія до війни була лютим відлунням совка. 

Рішення піти служити не підтримав ніхто, крім сестри. За спеціальністю перекладача чи міжнародника мене не взяли, хоча по факту цим я і займалась врешті-решт. Станом на 2017 рік ще не було закону про рівні умови служби для чоловіків і жінок. Вища освіта теж не допомогла. “Якщо Ви жінка, для Вас лише найнижчі посади: або діловодом, або радистом”. Так я вивчилась на зв’язківця – що завгодно, аби не папірці. 

На мою присягу вдалося приїхати лише одній людині. Її вже немає серед живих.

Як і чи змінилося ставлення до жінок в армії у твоєму колективі в перспективі до та після 24 лютого?

Це парадоксальна діалектика: з одного боку, на дівчат у війську нарікають якимось «поблажками», з іншого – очікування від тебе в рази вищі, заохочення – рідкісні, і твоя стать як причина для прискіпувань – універсальна. 

Підрозділи бувають різні. Десь «клімат» напружений, десь – затишний, десь із рівня офіцерів-командирів культивується приниження жінок, десь – тебе оцінюють за роботу й особисті якості, і стать «стирається» при такому обрахунку. 

Якщо коротко – хочу згадати лише дві речі. Подвійні стандарти й увагу.  

Певне, всі, хто служили чи служать, знають таку особливість армії: за одне й те саме можна отримати або заохочення, або звиздюлів. Все залежить лише від настрою тих, хто тебе оцінює. Сьогодні тобі можуть сказати «жінкам в армії не місце» (фраза, що має лише одну корисну функцію: чудово викликає блювотний рефлекс, а завтра – «як добре, що в колективі з’явилась жінка». Кажуть «тобі не можна матюкатись, ти ж дівчинка!», а за годину прискіпуються «у нас же рівність, розвантажуєш причеп разом з усіма, – що, не рада?» (хоча ти без особливого запрошення пішла допомагати й ні на що не скаржишся). Коли людина хоче «вписати» тебе у своє стереотипне мислення, її твердження будуть прямо суперечити одне одному. Не шукайте в цьому логічної послідовності – її там немає. Тобі доводиться вислуховувати й за одне, і за інше – і умовне «квіточка, надто тендітна, як же вона сама знатиме, чого хоче», і за «поводиться як мужик, кого ж вона привабить». 

Інша незбагненна річ – свята віра чоловіків-військових у те, що тобі конче необхідна їхня увага. Коли працювала радницею командувача окремого роду сил з ґендерних питань після закінчення контракту, почула чудове: «Ми ж вас, жінок, у наряди не ставимо, поблажки робимо, яка ж тут рівність, ви її самі не хочете!» Сміялась довго. Бо, по-перше, жінки в наряди ходили по своїх підрозділах, по-друге – до нарядів по штабу, про який ішла мова, заступали й не всі чоловіки – просто бо по функціональних підрозділах подекуди замало людей, аби залучати їх до нарядів іще й по штабу. Але найсмішніше – те, що ніхто про це не просив. Жодна жінка не підходила, скажімо, до начальника штабу чи тоді ще служби військ і не просила, аби її, бідолашну, не ставили у страшний-жахливий наряд по штабу. Це просто хтось собі вирішив, що жінкам конче необхідна «поблажка». Більшість «поблажок», якими дорікають жінкам у війську – рішення, прийняте за жінок без жінок. Просто тому, що до вищих щаблів чи бодай якихось командних посад жінки почали «прориватись» лише недавно. 

Яскравий приклад – чоловіки на високих посадах, що розробляють та визначають жіночу форму одягу. Пам’ятаєте сумнозвісні туфлі на підборах для маршу на параді? Жоден чоловік не визначив би підбори формою для маршу прусським кроком, якби спробував би в них помарширувати сам. 

Так і на домагання, прискіпування на основі статі, цькування часто зустрічають агресію, коли жінка у відповідь відстоює свої кордони й професіоналізм: мовляв, мала би радіти – це ж просто так проявляють увагу до неї! З якогось дідька совкові нафталінові офіцери вбили в голови й собі, й молодшим поколінням військових, що жінка все в житті робить заради чоловічої уваги. Мені не потрібна ваша надмірна увага. Мені потрібно, щоби ви рахувались зі мною як із командиром відділення, решта – межі неформального спілкування, які в кожному колективі – різні. Ми з моїми хлопцями й дівчатами жартуємо, підколюємо одне одного, хтось у підрозділі навіть закохується. Головне – що нікого не ображають, не цькують, і всіх сприймають всерйоз, коли це потрібно.

В Україні, на жаль, поки що тяжко зі сприйняттям необхідності здорового, збалансованого клімату у військових колективах. Але позитивні зрушення безумовно є. 

Я не один рік працювала на рівних із військовими підрозділами країн НАТО й маю з чим порівняти. Та, знову-таки, на жаль, НАТО не виграє цю війну замість нас. Змінити ставлення до жінок у війську на рівне ми мусимо самотужки. Так, іноді опускаються руки, іноді хочеться від усього цього піти якомога далі, але іноді ти бачиш результати своєї роботи, іноді – отримуєш визнання своїх зусиль від побратимів, іноді – просто вертаєшся з завдання живою і неушкодженою, й звідкись знову беруться сили. 

Сподіваюсь, що їх вистачатиме і на те, аби далі говорити про це. 

Гідність, за яку ми стільки боролися, мусить стосуватися і жінок, що ведуть і далі цю боротьбу.

 Ти розповідаєш про колектив. У тебе від початку були хороші стосунки у колективах?

На жаль, ні. Перша навчальна рота була середовищем агресивним, що додатково мотивувалось з боку сержантів і офіцерів. В іншому баті тієї ж “учебки” рота була просто чудова, ми досі підтримуємо зв’язок, з 18-року року. 

Дуже залежить від керівництва. Якщо керівництво підбурює нездорову конкуренцію, плітки, приниження – колектив скоріш за все звикне й сприйме як норму з гордим “це ж армія”. Але в тій самій армії, навіть у сусідньому взводі, роті, батальйоні, може бути зовсім інакше: справедливо, людяно, по-дружньому, тепло. На щастя, в таких колективах теж проходила службу.

Є універсальна формула?

За університетською освітою я етик. Думаю, тут працює та ж формула моральнісності, що й для суспільства в цілому: стався до інших так, як хочеш, аби ставилися до тебе. Собі поганого, певне, ніхто не бажає.

А якщо тебе чмирять?

Ооо, і через це проходила кілька разів. Найкраще – йти з токсичного колективу. Якщо піти тимчасово неможливо – так, це тяжко. Мене переважно рятувало те, що я вільно говорила англійською й швидко вчилась говорити з технікою, тому більшість зверталась по допомогу, конспекти чи підказки на тестах. Так і виживала. Начальству так само потрібно було, аби хтось робив його роботу – тут теж може бути своєрідне “ти мені, я тобі”. Але якщо така логіка не працює – йти чого б це не коштувало. Так, власне, я кілька років пропрацювала в міжнародному співробітництві, де не було місць по штатці, без звання й посади. Просто тому, що окремим розпорядженням витягли з токсичного колективу – це була моя найбільша нагорода й мотивація.

Як ти вважаєш, “жіноча служба в армії” воно було того варте?

Служба в армії жінки – це точно того варте. Армія навчила мене стількох речей, які я боялась робити, бо з дитинства “тобі не треба/не можна, ти ж дівчинка”. В екстреній ситуації з травмованою дівчиною, пенсіонеркою і дитиною в салоні мені довелось уперше в житті повести авто, а потім переодягтись у форму з беретом і впевнено розігнати агресивний натовп на кордоні під постріли прикордонників бойовими в повітря. Чи не спавши дві-три доби перебрати управління боєм, бо більше нікого не лишилось. О шостій ранку в соняшниковому полі консультувати телефоном іноземного пілота С-130, який не впевнений, чи витримає злітно-посадкова на українському військовому аеродромі перевантажений літак. Працювати в штабі НАТО над історичними військовими меморандумами єдиним солдатом чи не весь час існування штабу. І тоді настає момент, коли чоловіки-військові замість підсміюватись почнуть дивитись на тебе з захватом і повагою. Нічого, нічого в цивільному житті за роки роботи синхроністкою не зрівнялося з відчуттям, коли доповідаєш зі штабу НАТО до свого: “всі борти приземлились, всі екіпажі в повному складі”, чи коли вже надійшла команда згортати радіостанцію, і в останній момент в неї пошепки говорить група, яку вже поховали.

Ти часто пишеш, що потребуєш певних деталей, дротів, апаратів. Як ти узгоджуєш із командуванням ці публічні запити і чи є на тебе тиск з цього приводу?

Ніяк. В мене більше дротів і запчастин, ніж у командування. Тому, що мені не пофіг. З дечим типу маленьких генераторів командування допомагає оперативно, не маю до чого прискіпатись. З іншими категоріями обладнання зазвичай ні. Але й наша заявка на радіообладнання у великому фонді лежить місяць-третій: я не маю стільки часу, тому доводиться збирати самим. Командування бригади заохочує в дівчатах сушіння волосся 2-кіловатним феном по 40 хвилин, три шари макіяжу і відсутність критичного мислення. На щастя, дівчат “маминих черешень” у нас пропорційно навіть менше, ніж хлопців. Якщо ти спеціалістка, тебе можуть десь підтримати з закупівлею обладнання, десь можуть “прозабути” чи полінуватись, але ти все одно вислухаєш, що “всі жінки в  армії – клави”, “не куріть Ви ж дівчинка”, “ви всі жінки дурепи, я вже трьох відправив у ППД, ти наступна”… Тільки потім, коли знадобиться екстрено виїхати в небезпеку й терміново прослухати й “погасити” втрачену радіостанцію, ті ж начальники присилають свого особистого водія за єдиною жінкою-зв’язківцем. Ти і дурепа “бо жінка”, але під обстрілами прошиваєш обладнання теж ти. Де логіка в такого начальства – не можу знати. Простіше зайвий раз і не їхати про щось просити.

Розкажи щось про Старлінк, бо всі знають, що це щось супермагічне, але як воно працює чи ламається та як сприяє перемозі мало хто розуміється.

Старлінк – штука мега корисна. Чесно кажучи, я не можу уявити, як би зараз воювали без нього. Щоби його “спалити”, треба пролетіти безпілотником достатньо близько, – тому він переважно безпечний, якщо не називати мережу позивним спостережного поста, паролити, маскувати й закопувати. Ламається зазвичай тарілка, бо вона частіше потрапляє під обстріли. Сам термінал може бути під землею й “роздавати” звідти. Мені пощастило з сержантом, який із залишків трьох зламаних Старлінків може начаклувати один робочий. Саме через мережу Старлінк наші безпілотчики мають змогу стрімити обльоти місцевості, щоби можна було просунутися вперед, виявити ворожі позиції, коригувати ведення вогню, евакуацію поранених та загиблих. Нещодавно саме такий обліт врятував механіка-водія, що пролежав добу на холодній землі поранений. Він помахав коптеру й подавав знаки, що живий, і де поранений. Завдяки тому, що ці дані оперативно отримали розвідники й медики, його вчасно витягли. За умов, коли радіомережа не завжди працює через особливості місцевості, Старлінк – просто спасіння. Він же дозволяє не користуватися мобільним інтернетом там, де він є, аби убезпечити особовий склад від виявлення – GSM-сигналу розповсюджується добре, і “спіймати” його простіше.

Ти вважаєш себе мазаною?

Якщо хтось так думає, то най скажуть, ким! Може, він/вона мені на ретранслятор УВЧ ще грошей підкине. Якщо четвертий рік я в званні солдата, так собі “маза”.

Ким треба бути, аби бути ідеальним військовим і як підготуватися до цього плавучого лана, яке завжди непередбачувано очікує у війську?

Гадаю, їх не існує. Ідеальних військових. Ідеальних людей як таких. Коли почала працювати інструкторкою, дійшла думки, що для мене головне – аби людина хотіла навчатись нового та могла бодай мінімально працювати в команді.

Чула, що для того, аби підготуватись до перехоплення злочинця, треба думати як злочинець. У процесі підготовки до гівна головне – не стати гівном. На перших порах в “учєбках” часто заохочують підлість, “вміння крутитися” та підлабузництво – я застала це в Полтаві в коледжі зв’язку, куди, здається, зсилають командувати підрозділами сержантів і офіцерів, які найбільше провинилися (на кафедрах, навпаки, дуже освічені й людяні фахівці). На це “вестися” не варто, бо наступною жертвою колективного цькування можеш стати саме ти. Мені було важко звикнути до того, що в армії нічого не вдається спланувати, задача постійно змінюється або дурнувата за сутністю. Я вчилась роками й не без нервів. Та коли навчилась, у житті поза службою цей скіл стає в пригоді ледь не щодня. Порадила би щодо цього “Антикрихкість” Нассіма Талеба, але дуже не сподобалось, що як позитивний приклад стійкості до змін він наводить явище проституції – видно, що людина ніколи не працювала з постраждалими від сексуального насильства, тому не пораджу. Мені взагалі здається, що спочатку були ЗСУ, а потім знаменитий вислів Геракліта: “Все тече, все змінюється”.

Як ти уявляєш шлях митця?

Не “нормальним”. Талант переважно межує з тим, що суспільство звикло називати психічним розладом. Але і талант, як казала наша викладачка з міфології, “програє залізній дупі”: не розвивається без вдосконалення і витримки. Це точно шлях, на якому буде багато засудження й нерозуміння. Але разом з тим, буде правда, яку неможливо тримати в собі.

Валіко Коробкадзе