Майя Москвич – громадська активістка, учасниця Революції Гідності, ветеранка російсько-української війни та чинна військовослужбовиця (старший солдат) другого окремого стрілецького батальйону, перша жінка-учасниця Національної збірної України в міжнародних змаганнях IInvictus Games, золота медалістка із кульової стрільби та стрільби з лука в змаганнях ветеранів та військовослужбовців Warrior Games у 2022 році, засновниця стрілецького клубу Archers Birds та федерації стрільби з лука у Луцьку.

Розкажи про початок своєї військової кар’єри. Що саме тебе спонукало? Бо у кожного якась своя особлива історія або навіть кілька.

Свою військову біографію я ділю на два періоди: перша війна і друга війна. Перша війна – у 2014 році, тоді пішла доброволицею. Мені здається, що у мене був юнацький максималізм, перебувала в націоналістичній організації, революція, Майдан і власне десь на цьому піднесенні я й пішла на війну, неусвідомлено повністю, так от мене туди занесло. Далі почалася служба в різних підрозділах, але це було ще на юнацькому максималізмі, а проте 3,5 роки служби, різний досвід, різні навички 6 ротацій в зону АТО. І по завершенню, коли я вже за станом здоров’я звільнилася, мені служба вже так спротивилася, що закинула свою всю екіпіровку десь в село, на якесь горище в ящик і сказала: “ніколи не візьму в руки зброю більше”. Тому, що я потребувала реабілітації. Реабілітувалась: спорт, психолог, здорове харчування, нічого важкого в руки й дурного в голову і за 2,5 роки відновилася, на жаль, не повністю. Коли почалася війна, у перший день я не планувала ставати у військо, однак, під кінець дня в мене серденько застукало і цілком усвідомлено прийшла до того, що потрібно шукати собі місце. Вже другий раз пішла у військкомат, тому, що вже маю якийсь досвід.

Ти знаєш, що ти бойова одиниця?

Так, не така вже й хороша бойова одиниця, але коли ішла в мене були думки: “Божечки, аби мене взяли”. Тому, що тоді такі величезні черги стояли, я тримала кулаки, і другий день, черга 150 людей, “чи є серед вас офіцери?” Я звільнялася старшим лейтенантом поліції – я офіцер. Так і минула цю чергу і тільки потім вияснилося, що моє звання не офіцерське, але чергу вже минула. 

Були переповнені підрозділи й ще два дні я їздила туди та сюди: там місць нема, там дівчат не беруть, то ще щось, але зрештою в якийсь підрозділ мене таки взяли, мені було вже однаково в який. І коли на шостий день війни я мала камуфляж ЗСУшний, зброю і така “я знайшла спокій в цьому світі”. Я справді відчувала абсолютний спокій, безпеку й це відчуття воно в мене досі. Пройшло стільки часу, а я ще відчуваю – я на своєму місці й коли кажу, “я військовослужбовиця”, промовляю це з гордістю, навіть якщо моя роль в цій війні маленька-маленька, для мене це все одно честь. Я в строю і моє місце в строю, бо це така війна, що всі хто може воювати, мають воювати. І кожна людина, яка в строю, вона там має бути.

• 

“Маленька крапля море переповнить”. Ти сказала, що пройшла реабілітацію. Чи була нею твоя справа зі стрілецького гуртка?

Спершу я проходила спортивну реабілітацію, це почалось із проєкту Invictus Games який для мене став наступним трампліном, я продовжувала його вже власною справою “Соколи” і це абсолютно точно і була моя реабілітація на сто відсотків.

Програми по ветеранському бізнесу і спортивні проєкти, як Warrior Games та Invictus Games, там же не лише чинні, а й ветерани були? Чим більше буде таких заходів, тим менше буде ПТСРників?

Як сказати, мати ПТСР – це нормально і ці програми справді можуть допомагати його проходити, ну і паралельно має бути підтримка психологів. Я із психологом працювала з терапією. Це має бути комплекс, але однозначно всі ці програми – продуктивна реабілітація, підприємництво – це все працює. Хоча для декого підходить одне, для другого інше, для третього – третє. Має бути максимальна кількість. Особливо в майбутньому, коли кількість військових-ветеранів буде мільйонами вимірюватися.

Порадь щось дівчатам, які зараз знаходяться в стані “я недостойна”, недостойна програми, безоплатного навчання”, “я недостатньо ветеранка, я мало зробила”, “так у мене є психологічні проблеми, але я не можу, тому, що іншим потрібніше”. Дівчатам, які сумніваються, що б ти порадила?

Я не можу нічого радити, бо кожен випадок індивідуальний. Та я можу сказати про свій шлях: в якийсь момент, це може і не зайде, але я відчула свою силу, свою перевагу саме в тому, що я жінка. Коли хлопцям, в них є така тема, обов’язково треба щось доводити, добиватися, бути кращими, перемагати; в якийсь час, коли була вже зломлена, зрозуміла, що я жінка і мені, щоб мати все не треба комусь щось доводити, просто бути собою. Ми вже народжені досконалими, ми вже прекрасні. Не треба знаходити сотні причин, просто тому, що ми є. У світі безмежна кількість ресурсів. Коли я була закордоном, в Британії, в Америці, бачила – у світі купа грошей, безліч програм, безліч ресурсів. Світ – це блакитний океан, вистачить всім, можна брати скільки хочеш, інші теж можуть брати скільки хочеш – ми не б’ємося за щось одне. Якщо я візьму участь у змаганні, то хтось уже не візьме, бо не вистачить. Ні. Просто, коли потрібно варто брати та прийняти себе. 

Який твій найскладніший кейс в контексті змагань та військової служби?

Всі складні. Розкажу про свіженький. Мене запросили у збірну Warrior Games у 2020 році, я тоді готувалася до змагань із тренером Дмитром Сидоруком. Я готувалася із розумінням того, що це не просто міжнародне змагання серед військових ветеранів у відкритій категорії чолоівки-жінки. І якщо Invictus Games, де я колись виграла золото, було змагання серед жінок, то це можливість виграти у стрільбі з лука серед чоловіків, у світі – це топ. Топ серед топу. Це була моя мрія таємна, я її нікому не говорила, бо дуже сміливо таке говорити, але собі тренувалася. І тренер такий «ти маєш взяти медаль». Його слова для мене були дивними, бо я на той час не дуже добре стріляла. Я промовчала, але зберегла їх в своєму серці. І на тренуваннях саме ці слова давали мені натхнення, тому що він повірив в мене в той час, коли я сама в себе не вірила. І тут 5 квітня мого тренера, а він теж пішов воювати, вбивають у Попасній. Для мене це особиста трагедія, тому, в майбутньому у нас мали бути спільні змагання, проєкти. Я не могла уявити собі й не можу досі уявити. Це ж мій наставник, як він міг загинути. Я його учениця, але недоучениця, бо він навчив мене якусь краплинку. 

І тут мене викликають в збірну. Що робити? Перша моя думка була відмовитись від участі в змаганнях. Я так і написала працівниці міністерства: «мені тренер сказав взяти медалі, я не маю змоги зовсім тренуватися і не зможу виконати його останню настанову, давайте поїду наступного року, а поки потренуюся, бо якщо поїду і не виконаю, то буду стидатися». А вона каже: це можуть бути останні змагання, Україну запрошують один раз, більше нас не запросять – один шанс. 

Порадилась із психологом, вона каже, їдь. Ну і погодилась, але мій кейс досить складний, бо якщо минулого разу я вигравала, тренувалася і було все добре, а зараз мені треба було вигравати змагання, коли тренер загинув; я зовсім не підготовлена, у мене піднявся стрес минулої участі в бойових діях і лише місяць на підготовку. І я на це погодилась в таких умовах. 

Коли ми приїхали в Британію на збори, не зійшлася думкою з новими тренерами. Нас готували добре, але в моєму розумінні недостатньо для перемоги, я хотіла тренуватися більше, мені часто казали “не стріляй, занадто багато – ти можеш травмуватися”, в моєму розумінні було забагато перешкод, хотілось робити як я хочу, тому тренуватися було важко і техніка йшла погано. Під кінець тренувань, коли ми виїжджали на самі змагання, серед всіх лучників я примудрилася зайняти останнє місце. 

На скільки важко мені було тренуватися без свого тренера. Перші два тижні плакала, в мене не виходило, але поставила високу планку про яку ніхто не знав і боротьба відбувалася в мені. Ще одна ветеранка Ярослава Мазур, яка слухала мої сповіді після тренувань, вона мене завжди підтримувала і я дуже їй вдячна – це сестринство. Так само Тайра, якій я теж неймовірно вдячна, вона досить часто заступалася за мене, бо я не мовчала. Просто мені щось говорять, а я не мовчу, огризаюся і Юля Паєвська, оскільки має більший авторитет, заступалася за мене. Я перед змаганнями вже прийняла поразку, прийняла смерть Діми Сидорука і прийняла той факт, що програю і що це буде дуже боляче, бо я не виконаю настанову тренера.

Я пішла на останній крок, з відчуттям, що ось зараз відстріляюсь і все, я не хотіла вигравати, нічого не хотіла. І так склалося, що Бог почув мої молитви, може тренер на небі домовився, що я відстрілялась непогано і зайняла хороше місце у кваліфікації. Четверте місце і позиція в спарингах була така, що найсильніших українських лучників вибивали американські, а мені пощастило легко вигравати, так би мовити, і здалося, що відбувається щось фантастичне, магія. І я відчула, що готова до цієї магії та ожила, зрозумівши, що це мій шанс. Тоді просто почала стріляти, виконувати свою частину роботи й ця перемога була найскладніша з усіх змагань і я виграла у максимально складних умовах, коли вже змирилась із поразкою, я не здавалась, а просто робила якісні постріли, не очікуючи нічого. Мені чомусь це нагадує війну, коли здається, що це неможливо, це нереально, це дуже важко, хочеться, щоб все припинилося, просто припинилося, не важливо як, але навіть в такому стані важливо робити свою роботу, хто знає, можливо Бог готує твою перемогу, ми ж всього не знаємо. Просто коли робити свою роботу результат буде і ми побачимо падіння своїх ворогів. Можливо не нашими руками. 

Як ти ставишся до хейтерських коментарів щодо того, що ти не на війні, а на змаганнях?

Я не знаю чому люди пишуть таке. Але мене ці слова абсолютно не зачіпають, бо я тісно спілкуюся зі своїми хлопцями. Я військовослужбовиця і була у відрядженні. Хлопці з мого взводу, а їхня думка найважливіша, дуже класно проводжали мене в Америку, підписали мені прапор, бажали перемоги. Я постійно жалілася їм, що мені тут погано, краще з вами було б бути, а вони мене підтримували: їж, пий, відпочивай, нащо воно тобі треба, тренуйся. І коли я тренувалася, дуже хотіла медаль, щоб привезти її в підрозділ і показати хлопцям, що я не дарма, і вони мене стимулювали до цього та одні з перших дізналися, що є медаль з кульової стрільби з гвинтівки. Саме цю медаль точно хотілося б присвятити моєму маленькому взводу. Це для мене саме ті авторитетні військовослужбовці, які мають право мені написати в чаті: Майє, ти там гуляєш, п’єш чай в Лондоні, а ми тут воюємо. Їхня думка для мене важлива, але мені пощастило з ними, вони мене підтримували й розділяють зі мною мою радість. Я зарядила їхній прапор на перемогу і привезу його у підрозділ і впевнена, що ми з ним ще повоюємо. А люди якщо щось пишуть, то можливо в них інші ситуації. 

В тебе були в попередній частині війни конфлікти в підрозділі? Багато дівчат, приходячи у військо потрапляють в конфлікти, як не з іншими дівчатами, так з командуванням, зокрема тому, що часто командування не сприймає жінок за воїнів. Як ти з цим справлялась, якщо таке було?

Я не пригадую чогось конкретного, але пригадую, що колись була досить неконфліктна, адже сама наявність конфлікту ставить під загрозу мою ідеальну службу і я вже не ідеальний військовослужбовець, а проблемний, а проблемні нікому не треба, тому мені здається я просто уникала конфліктів. Зараз же, я не боюся конфліктувати й буквально вчора ми бачились із моїм колишнім командиром і він каже: Майє, кінчай з цим всім, ти жінка, твоє місце дітей народити, на кухні сидіти, скільки ти можеш це все робити, припиняй”. Я вже не боюся конфліктувати й кажу: «я військовослужбовиця, і моє місце в строю». Мені вже 30 років, я можу собі дозволити готувати та служити, бути собою і не соромитись.

Що ти порадиш дівчатам, які щойно прийшли в армію або тільки збираються, як підготуватись, або що обов’язково мати при собі, аби стійко пройти всі складнощі служби?

До служби в армії не можна бути повністю готовим ні психологічно, ні морально, ні ще як. Варто прийняти факт, що як би ти не готувався, все одно щось піде не так, все буде докуплятись. Найважливіше, це зрозуміти чому ідеш і звичайно класно пройти навчальні курси перед військом, щоб не заходити туди нулячою, а вже підготовленою, мати якусь базу. Обовʼязково курс молодого бійця, щоб мати хоч якесь уявлення. Було б класно мати вже якусь спеціальність. Я теж думаю, чи не цікаво було б мені бути в армії не просто рядовою, а щось технологічне. Зараз війна сучасна і потрібні спеціалісти у якихось таких сферах. Тому я даю собі пораду, краще б я пішла вчитися на якусь маленьку спеціальність, аніж рядовим копальником:

– Я воїн, я хочу робити! 

– А що ти вмієш? 

– Автомат тримати. 

– Ну, тоді на тобі саперку, копай окопи й тримай автомат. 

Мені подобаються цитати де, я медик, або я вмію керувати безпілотником, артилерія, сушки, високотехнологічний зв’язківець, ще якісь, а я що – з автоматом. Ну, вмію я тримати автомат, але зараз війна – не війна автоматів, а війна технологій, артилерії та в цій сфері ти сильніша, бо яка різниця, хлопець ти чи дівчина, якщо ти керуєш безпілотником. Зараз відкрилась нова ніша військових професій і її варто заповнювати.

• 

Як змінилося ставлення до жінки в армії до 24 лютого та після?

Після 24 до жінок почали ставитись в плані “не лізь на передову, бо там можуть вбити”, “не лізь, бо вб’є”. Тоді, до 24, було не настільки небезпечно на фронті, мені здається, дівчата брали більш активну участь в бойових діях. Мені пощастило з підрозділом, в мене крутезний підрозділ, вони настільки сучасні у своїх поглядах стосовно жінки, що всі мені можуть заздрити. Другий стрілецький батальйон. 

У мене є знайома, не можу називати її прізвище, вони дуже часто виходять на бойові завдання, вона каже, що не завжди хочуть брати й це нормально, бо бойовий вихід – 100% може бути загибель. В цілому я б не сказала, що є якась дискримінація, це нормальні людські стосунки. Командир хіба не переживає за хлопців своїх? Так само він переживає і за жінок і за хлопців. А є дівчата, які так само воюють, як і хлопці.

Є одна історія, коли командир делегував багато своїх обов’язків дівчині, рядовій, а потім в ній же ж знайшов слабку ланку і цапа-відбувайла на весь РОП. Ти стикалася з таким? Як правильно себе поставити в даній ситуації?

Що робити, коли чмирять? Це дуже залежить від самої дівчини. Проте, якби мене так чмирили, то я б дуже швидко опустила руки й усе, я б не витримала такий тиск насправді. Шлях – опиратися, доводити, що права, сперечатися, витрачати багато енергії, не в тому ж сенс взагалі, сенс в тому, аби не допустити такої ситуації. Можливо варто пошукати в підрозділі друзів і в ситуації, коли всі проти тебе, знайти хоча б кілька людей, від яких можна було б отримувати підтримку.Суспільство в принципі агресивне середовище і часто бувають ситуації, коли ми комусь не подобаємося. І я впевнена, що в будь-якому підрозділі є люди, які зможуть тебе підтримувати. Якщо командир щось сказав, а всі мовчать, тому, що він командир, це не значить, що вони так думають. 

Як змінився твій характер в цьому проміжку до війни, до 2014 року (скільки тобі було?), як війна тебе поміняла?

23 десь. Дуже поміняла, але це паралельно не тільки війна, багато чого змінилося, але попри все я залишилася собою.

Дуже багато дівчат нехтують спортом. Як себе змусити, що це має бути й коли цим займатися під час служби?

Я розуміла, що в мене проблеми зі спиною, для того, щоб вийти на службу і носити бронежилет, мені треба підкачати ноги дуже сильно і для мене це була просто необхідність. Різні підрозділи – різні потреби. Я б не казала, що потрібно силувати себе спортом. Це має йти з якихось позитивних вібрацій. Спорт це важко.

Якою ти бачиш перемогу, якою вона буде і коли станеться та чи станеться вона у наших головах?

Я зараз відчуваю себе амбасадоркою перемоги й мені так легко про це говорити, бо на змаганнях я пережила свій досвід двічі, тричі. Перемога можлива. Проте, щоб пережити це треба було страшне як пахати, робити свою частинку роботи до останнього, навіть коли здається, що все пропало, коли є усвідомлення, що ми програли, не доведи Господи, буде такий момент, навіть в той час потрібно робити свою роботу. Перемога, це не щось таке, що відбулося, я виграла, написала пост у Фейсбуці “ми виграли”, або там “москва згоріла” – ні. Перемога – окреме мистецтво, вона плететься нитками, мільйонами ниточок, щільна матерія, що плететься в багатьох сферах, в багатьох руках народу, дуже довго, такими краплинками й люди, які коли-небудь вигравали якісь змагання, розуміють про що йдеться. Це лише виглядає з боку “виграв”, але насправді перемога, медаль чи ще щось – це може бути десятки років роботи, маленькі рішення, дрібні, детальні, збіги, везіння, участь Бога, тому, що стільки всі всього хочуть в цьому світі, але воно має бути чиєсь одне, Божа воля і воно все переплетене. Перемога не дається – вона робиться важкою працею. І напевне ця війна, в якій беруть участь всі українці в усьому світі й не лише українці – всі роблять, по суті свою краплинку роботи, ми плетемо цю перемогу. 

• 

Справді, це має явитися, не визначено ще час і місце, але в мене відчуття, що ми рухаємося в правильному напрямку – полотно плететься, воно вже майже сплетене. Але що б ми не відчували до того часу, ми повинні продовжувати плести це полотно, робити свою частинку роботи: хтось служить, хтось волонтерить, хтось працює – просто робити свій внесок і якщо хтось випадає, заміняти його та продовжувати, навіть коли здається, що безнадійно, неможливо, продовжувати плести полотно перемоги. І виграли ми чи не виграли, ми до цього йдемо, воно вже майже готове. Як би не було страшно, щоб не відбувалося, хоч ядерна війна, не здаватися, продовжувати – ми обов’язково виграємо. Я впевнена на 100%, мало того, я пережила мікромодель нашої перемоги, я повірила, що неможливе можливе.

• 

Ми є народ, якого правди сила?

Ніким подолана ще не була

Валіко Коробкадзе