Розмова з Вікторією Ткач (Сметана)

З 2014 по 2017 була парамедикинею та доброволицею у різних добровольчих медичних бригадах. Протягом війни покращувала свої навички та проводила курси тактичної медицини для військових. Від початку повномасштабного вторгнення Вікторія на київському напрямку, крім надання медичної допомоги військовим, долучилася до евакуації людей та тварин. 

«Не можна смакувати перемогу в битві, поки не виграна війна. Поки останній кацап не здохне, я не відчую смаку перемоги, тому що попереду багато роботи», – підсумувала Вікторія в інтервʼю одному з телеканалів.
Має свій ветеранський бізнес
Закінчила Київську школу економіки.

Зараз знаходиться в одному з підрозділів ДПСУ. 
Указом Президента Володимира Зеленського Вікторію Ткач нагороджено орденом за мужність III ступеня. 

Про те, як стати профі та вижити в будь-якому колективі, йдеться у великому інтерв’ю з парамедикинею, підприємицею та майбутнім гірським гідом Вікторією Василівною Ткач. 

Що стосовно становлення в колективі? 

Армія – це місце де ти маєш бути професіоналом. Якщо ти професіонал, для тебе немає різниці, чи ти жінка, чи ти чоловік. Дуже важливо ставити себе в колективі так, як ти хочеш, щоб до тебе відносились, і тримати своєрідну планку. Вдома ти можеш бути будь-ким. Для чоловіка ти можеш бути коханою дружиною, для дітей, для батьків – наймилішою дитиною, але на роботі ти на роботі, тому маєш дотримуватися субординації й з самого початку не давати себе принижувати. Не давати можливості жартувати над собою, якщо тобі це не подобається. Як ти поставиш себе в колективі, так і будеш служити. Звісно, це буває важко, тому що колективи бувають різні, але це можливо – все залежить від тебе.

На початку АТО ООС, до повномасштабної війни, у мене було дуже багато ситуацій, коли мене сприймали як дівчину, а не як спеціаліста. І я не скажу, що це залежить тільки від колективу. Тобто твій внутрішній стан, твоя впевненість у своїй роботі, коли ти себе відчуваєш професіоналом або людиною, яка гарно виконує свою роботу – це теж має величезний сенс. Адже коли ти впевнена у своїй роботі, ти можеш довести будь-кому, що ти знаходишся на тому місці, де ти маєш знаходитися.

Насправді війноньку на Донбасі й повномасштабну я б не сказала, що можна порівнювати, тому що вона дуже змінилась. Вона стала швидшою, вона стала жорсткішою, і звісно ж, це війна артилерії та важкого озброєння, і на жаль, дуже важко тим підрозділам, у яких немає цього озброєння – у таких як піхота. Піхота – це, мабуть, одна з най… Їм, грубо кажучи, найтяжче. Звісно, що є вогнева підтримка наших прекрасних артилеристів, але все одно, правильно коли метал на метал, а коли іде плоть на метал, звісно, що плоть буде програвати. Саме шляхом інтенсивності, повномасштабна війна є тяжчою, бо таку кількість снарядів, яку випускають на наші території, на наші війська в день можна порівняти з тижнем або, мабуть з двома загострення на Донбасі.

А як щодо принижень та конфліктів у армії?

Ми ж прекрасно всі розуміємо: якщо людина починає, не має різниці чи це чоловік, чи це жінка, принижувати іншу – це говорить про невпевненість тої людини, яка дозволяє собі принижувати честь і гідність іншої людини. В будь-якому колективі є ті, які емоційно не витягують ситуацій повсякденності або бойових ситуацій, і з цим треба боротися за допомогою рефлексії, за допомогою розмов. Звісно є такі – пардон – ***аси, які проти всіх, їм все не так, але це ж проблеми тої людини, вони не мають впливати на твою роботу безпосередньо в підрозділі.

Я дуже довгий час думала: а чи варто мені мобілізуватися, думати про контракт, тому що коли ти доброволець, ти можеш, стикаючись з якоюсь несправедливістю від керівництва, або бригади, або командирів, до яких ти прикомандировуєшся на деякий час, можеш сказати: «дякую, але ви до нас погано відноситеся, ви не бачите нашої цінності, не хочете, щоб ми працювали, тому щастя, здоров’я, ми підемо шукати гарний колектив, де можна працювати». От саме це питання прив’язатися до однієї із груп було тяжким для мене, тому що була всі ці роки доброволицею – і тут таке, опа мобілізація і треба прив’язатися до одного командира, до одної групи. І я дуже довго шукала куди все-таки мені податися, щоб я могла працювати, щоб я довіряла людям. Я знайшла таку людину, тому дуже важливо, хто в тебе командир. Командир групи, командир роти, комбат – ці люди мають бути дійсно зацікавлені у твоїй роботі, у твоїй персоні, і звісно, в розвитку групової роботи, тобто це має бути мотивована людина, яка береже людей, яка зацікавлена в правильній роботі підрозділу, це дуже важко, але треба шукати.

Як часто тобі трапляються “леді”, яким ну не хочеться зайвий раз напружуватися? Їх збільшилося чи зменшилося?

Стосовно леді в армії дуже агресивно відношуся, тому що коли ти ідеш в бойовий підрозділ, ти маєш йому відповідати. Ти так само маєш з ними бігати, займатися спортом, витримувати фізичні навантаження середньостатистичні у твоїй групі. А коли, наприклад, я бачу жінок, які кажуть: я це не буду робити, я цього не хочу, це не моє – ну так що ти тут робиш? Іди собі, я не знаю, іди нігтики роби, або вії, або ще якусь фігню. Якщо не хочеш розділяти фізичні навантаження і всі тяготи твого підрозділу, то ******* ***** (тобі тут не місце).

Ну але ж, звісно, є жінки в армії, без яких неможлива робота таких як фінслужба, таких як кадровий відділ. Жінки можуть собі дозволити не бути такими, так би мовити, бойовими, але рівень їхньої підготовки так само має відповідати військовослужбовцю. Це не означає, що вони мають тягати щодня щось.

Жінка в бойовому підрозділі має працювати як і всі інші. Я намагаюсь оминати спілкування з тими жінками, які приходять задля якихось своїх благ. По типу знайти чоловіка або заробляти гроші. Це для мене не є першочерговим, адже я маю прекрасного чоловіка – так, він далеко від мене, але зараз такий час. Тобто я сюди прихожу як на роботу, я роблю свою роботу.

Наша армія трошки не готова до жінок. Не має багатьох речей, які б мали бути в прогресивних країнах. Таких, як, до прикладу, пошиття жіночої форми, дуже важко знайти те, в чому тобі буде зручно працювати. Те ж саме спорядження, у нас по-різному влаштоване тіло і багато снаряги не може підходити жінкам – такі як бронежилети, РПСки. Тому що у нас різний таз, різна грудна клітка, молочні залози й це найменше, на що можна звертати увагу. Я маю надію, що це все зміниться, адже чим більше жінок в армії, тим більше постає питання готовності армії приймати жінок-військовослужбовиць на службу. Ну і білизна так само: термобілизна, спідня білизна, цього доволі не вистачає, а якість наявної хочеться трошки краще.

Стосовно становлення себе в колективі, звісно, це можна порівняти, коли ти переходиш в іншу школу і в тебе є клас – є хлопці, є дівчата, всі різні й насторожено на тебе дивляться. Але для того, щоб дійсно поставити себе правильно в колективі, треба трошки часу, треба поспостерігати за людьми, подивитися, хто чим живе, які в кого пріоритети, дослухатися до кожного їхнього слова. І з часом, коли ти правильно збереш інформацію, оціниш її, ти зможеш уже виробити якусь модель поведінки, яка буде належна до цієї групи й безпосередньо до індивідів цієї групи. Це є дійсно важливим, тому армію можна порівняти зі школою, все так саме, тільки люди трошки старші, але в головах теж саме дитинство.

Який твій найскладніший кейс?

Найскладнішим кейсом можу назвати те, що є неправильне ставлення до себе і невпевненість в собі. Дуже важко буває, коли ти знаходишся на ППД, коли ти навчаєшся, робиш дійсно корисну роботу, але думками ти себе весь час починаєш гризти за те, що хтось працює, хтось воює, хтось рятує, а ти ось тут навчаєшся, інколи можеш ходити до себе додому, бачити рідних чи улюбленого пса, ходити на тренування. Треба навчитися любити себе, і дійсно, війна – це час відпочинку, час доглядати за собою і час дійсно воювати.
Бо коли ти знесилений, коли ти весь час робиш багацько–багацько роботи, ти все одно себе з’їдаєш. Є час, треба знаходити час для відновлення.

Мій кейс з початку повномасштабної – я почала робити манікюр. Ось на днях хочу сходити на педикюр, до перукаря, ходити, як би це дивно не звучало, на лазерну епіляцію, щоб тобі було зручно. Тобто з’явилося ось таке ожіночнення, якого не було раніше. Окрім спорту, окрім кросфіту, я розумію: мені хочеться доглядати за собою, бо я цього варта.

І дуже дратує відношення цивільних людей або деяких військовослужбовців, коли вони впевнені, що якщо людина на війні, вона має виглядати, я перепрошую, як чмо. І коли, наприклад, ти фотографуєшся, тобі кажуть «в неї форма чиста, вона не воює». Та ніфіга подібного! Чуханом можна бути й не в бойових діях. Якщо ти починаєш себе любити, якщо ти ставишся до себе з повагою, ти будеш мати гарний вигляд, де б це не було. Я можу собі дозволити нафарбувати вії, розчесати брови, й від цього моя боєздатність не зменшиться, а впевненість зросте в собі в рази.

Бувало таке, що тобі дорікали цим свої ж у колективі? 

Я, мабуть, скоріш за все знаходжу підхід до людей і намагаюся не стрибати вище голови, не здружуватися, але підтримати звичайні стосунки, як на роботі. Тобто я ніколи не боюся сказати чогось в обличчя людині, якщо я думаю, але я думаю перед тим, коли це сказати і як це правильно сказати, щоб спробувати людину не образити. Ми маємо пам’ятати, що ніхто нікому нічого не винен, і очікувати чогось від людей, наприклад, хорошого, нормальної поведінки, ставлення до тебе теж ми не можемо. І те, як у вас зростеться в колективі, залежить не тільки від тебе, а й від інших людей. Ніхто нікому нічого не винен, ніхто нікому нічого не обіцяв. Якщо є якийсь конфлікт, я намагаюсь не бути в зоні досягання тієї людини, але якщо я заходжу в її зону комфорту, маю з нею працювати, так само можу стати нижчою і зробити так, щоб людині було комфортніше, коли я розумію, що вона, як би це дивно не звучало, слабше мене в моральному плані.

І чи були конфлікти з жінками, як вони починалися та як розрулилися? І що є причиною жіночої мізогінії в армії?

Насправді мізогінія – дуже цікава тема в армії. Як сказала одна дуже мудра людина, обґрунтовуючи тезу, що жінкам не місце в армії: це стосується глибинної психології взаємодії чоловіка та жінки. Адже коли в тій чи іншій ситуації, тою чи іншою мірою з’являється небезпека на підсвідомому рівні, чоловік спробує захистити саме жінку, й інколи це може заважати проведення бойового завдання. Я з цим погоджуюсь, на жаль, по-інакшому це не можна виправити, але якщо в колективі ти не є як жінка, цього можна уникнути.

Але все одно психологія, глибинна психологія – її не змінити. Це, на жаль, сформовано в ході нашого з вами соціального розвитку і взагалі роботи мозку чоловіка і жінки.

Чи було таке, що чоловіки бачили в тобі конкурента і чи встигла відвикнути від упередження стосовно себе, як професіонала?

Стосовно конкуренції від чоловіків: стикалася зазвичай з медициною, це скоріше було пов’язано не тільки зі статтю, але ще й з віком. Тому, що люди, які є старшими, зазвичай не сприймають досвіду молодших за них. Тому вже на ділі, у справі тобі потрібно було доводити, що незалежно від віку, ти можеш бути професіоналом в тій чи іншій сфері. Тобто це загальноприйняте поводження більшості людей, коли вони стикаються з тобою вперше.

Як і чи змінилося ставлення до жінки в армії до та після 24 лютого на твоєму досвіді?

Слухайте, як на диво, з 24 числа упередженості я не побачила, тому що всі були злякані, всі були дестабілізовані. Коли все почалося, всі разом встали та почали робити. Тобто про упередженість взагалі не йшло мови, адже всі робили одну і ту ж саму роботу – займалися забезпеченням безпеки й надання допомоги тим, хто цьому потребує.

Що дозволяє тобі триматися в психологічному тонусі?

Стосовно тримання свого психоемоційного стану в нормі: допомагає спорт. Важкий, гарний, довгий спорт. Тому вільний час я намагаюся ходити у свій улюблений зал і займатися кросфітом –  мені найбільше це підходить. Бігати я ненавиджу, хоча коли у нас теж є вільний час і ми знаходимося на ППД, наш командир виганяє нас бігати й це чудово. Тобто фізичні вправи дуже гарно підтримують роботу твого мозку, активність і витривалість тіла, тому спорт найголовніше.

Які твої плани зіпсувала війна? Я впевнена, що їх багато.

Планів насправді було дуже багато, це було пов’язано з роботою в приватних структурах, розбудовою й доведення до логічної роботи своєї сімейної справи, ну і звісно, купи подорожей і експедицій – на жаль. Але нічого страшного! Ну і ще до війни була аспіранткою в чудовій школі, яка знаходиться в Словаччині. Вона сертифікує гірських гідів, і в кінці цього року мала б складати екзамен і стала б першою сертифікованою жінкою-гідом цієї школи. На жаль або на щастя, то трошки відкладається, але все буде після перемоги.

Що б ти побажала молодим-зеленим жінкам, які тільки прийшли у військо? Скажімо, три правила комбатанта, аби вижити в колективі та бути максимально корисною.

Три правила комбатанта – це дуже дивно звучить, але перш за все це межувати свою поведінку на домашню та робочу. Робота – це робота, дім – це дім. Звикати, що хоч це і твої побратими, але треба до цього відноситися як безпосередньо до роботи, тобто стосунки в колективі виключно робочі. 

Наступне – це не боятися робити щось нове. Якщо тебе вчать, ти маєш максимум всмоктати цю інформацію, яку тобі дають і прагнути її та весь час відпрацьовувати навички. Ну і звісно, знаходити у собі впевненість.

Спорт. На мою думку, спорт – це та частина життя, яка дозволяє формувати особистість безпосередньо на витривалість, силу духу, фізичне здоровʼя. Військова служба має бути нероздільною зі службою, тому що солдат, воїн має бути сильним, витривалим і готовим до будь-яких навантажень. В цьому допомагає спорт. Особисто я вже який рік займаюся кросфітом і бігом. Це дозволяє мені бути трошки вище, аніж побратими, з якими я працюю в групі. 

Спортивні ініціативи (мова йде про Warior Games), які створюють наші іноземні друзі, – це надзвичайно велика мотивація, що дозволяє збільшувати потребу в спорті. Так само це може повернути до життя людину, в якої сталася травма, у звʼязку з якою він не може продовжувати служити або виходити на бойові завдання. І коли людина готується до цих тренувань, коли воїн виступає на змаганнях за свій рід військ, за свою групу, – це дуже допомагає психологічно і становить людину на ноги. У нас так само є багато змагань для військових, для полісменів, для ДСНС-ників, тобто для всіх спецслужб, які робляться по всій Україні. В тому числі “Звитяга ВМС” в Одеській області, вона робилась в Маріуполі, в інших містах і останніми роками в Одесі. Там виступають люди, які є військовослужбовцями, але у свій вільний час займаються кросфітом і це дуже круто.