Розмова з Андріаною Арехтою, головою ЖВР

Розкажи про свій військовий досвід – як ти прийшла до цієї справи, яка в тебе мотивація

Моя історія почалася у 2014 році – я брала участь у Революції Гідності. Навесні цього ж року в рядах перших добровольців Майдану поїхала в Луганську область на 5 днів. У результаті мобілізувалася на рік і стала учасницею бойових операцій в складі штурмової групи батальйону “Айдар”. Демобілізувалась, коли народився мій син.

Воювати далі я не могла, тому вирішили займатися громадською діяльністю – тоді я  очолила Жіночий Ветеранський Рух. Увесь час тоді й зараз я присвячую захисту Батьківщини.

З повномасштабним вторгненням 24 лютого я вступила до лав ЗСУ. Упевнена, що якщо не мобілізували, то пішла би в добровольче формування.

Я не можу сказати, що  військова служба — це моя справа на всі 100%. Я відчуваю себе добровольцем, який в потрібний момент робить такий вибір, бо має військовий досвід, та й по-іншому просто не може. Для того, аби називати це своєю професією — потрібно проходити шлях через учбові центри, отримувати офіцерське звання і будувати кар‘єру, яка дозволить покращити процеси реформи ЗСУ і війська загалом. 

Є багато позитивних моментів у війську, але я настільки боляче переношу те, що мені не подобається , що розумію наскільки важливо, щоб цією професією займались віддані, дійсно професійні люди, які до всього того отримують кайф і задоволення. 

Чи очікувала ти повноцінного вторгнення росії? Якими були твої емоції 24 лютого?

Так, очікувала і після 2014, після перебігу в більш «окопну» війну. Після того весь час, презентуючи різні проєкти, говорила і намагалася донести людям, що РФ не зупиниться, що потрібно змінювати себе, свою меншовартість, нав‘язану нашим гірким совєцьким минулим, що потрібно готуватися і оборонятися. Але мене не завжди розуміли. 

До повномасштабного вторгнення до нас у штаб ЖВР приходило багато іноземних кореспондентів, журналістів, які ставили питання: «Нападе чи не нападе?». А я просто готувалась і чекала, встигла вивезти сина до 24 лютого, отримала подарунок від чоловіка на День Св. Валентина у вигляді мілітарних ніштяків, розгрузки, РПС, отримала плити металокерамічні від партнерів Anabel Arto… Відтоді ми з найкращими моїми посестрами готувались.

Зранку я встала, коли почула вибухи недалеко від заводу Артема і цю жахливу сирену. Тоді відправила чоловіка заправляти машину і ми всі зібрались вдома з побратимами, щоб далі рушити на війну. Думаю собі: нарешті це звучить публічно і більшість розуміють, що в 2014  на Сході України ми не на Мальдівах відпочивали. 

Далі було багато болі, страху, огиди, ненависті, апатії, безпомічності… Але я пам’ятала, що я зробила свій вибір давно, ще в 2014. Перемога і воля дається неоціненною вартістю життів, і тепер покоління за поколінням нам потрібно буде пропрацьовувати травму війни, проте лише у випадку Перемоги. Але ми будемо крутими ветеранами і ветеранками, а наші діти — це просто золото, цінність майбутнього. Діти надихають на подвиги.

Чи згодна ти з тим, що від війни стомлюється той, хто не не був на ній?

Ні, у цьому випадку (повномасштабного вторгнення) від війни втомлюються всі. Я не кажу зараз про аморфний відсоток суспільства. Я маю на увазі основну масу. Втомлюються всі. 

Єдиний шлях, аби не впасти в прірву і перемогти — це єдність і підтримка одне одного. Поки цивільне населення підтримує армію, армія готова боротись. Поки цивільне населення розуміє, що лише  через те, що нас всіх ще не повбивало, вони можуть поки жити цивільним життям. У іншому випадку їм доведеться йти нашими кроками і займати наші місця, бо нас не буде. Лише єдність українського народу може перемогти і радянський спадок і армію Рф і путіна.

Що таке єдність для тебе? 

Єдність народу — це те ж саме, що «чужих дітей не буває» та «чужих українських військових не буває». Боляче, бо ця війна, окрім нашого страшного ворога та прекрасної сторони народу, показала і негативну сторону — так би мовити, гріхи нашого народу. 

Гендерна рівність на війні – є чи ні? Чи є зміни за останні 8 років?

Ой, як же ж мені важко тепер відповідати на це запитання. За 8 років є колосальні зміни. Нарешті в моєму військовому квитку не написано «Начальник швейного цеху» (швачка). Щодо питань безпеки і специфіки роду військ я не можу сказати , що саме пише зараз, але це бойовий підрозділ.

Гендерної рівності в армії стільки, скільки її в суспільстві загалом. Порушують права як чоловіків так і жінок. Система недосконала. Іншими словами: мого розміру форми і берців немає досі, не кажучи про білизну і все таке. Працювати потрібно вдвічі більше через фізичні особливості.  По моральним якостям єдине — рота на замку тримати не вмію, а в армії — ініціатива карається досі. Потрібно, аби змінилась критична маса середньої ланки управління і вище трохи вже прийняло умови, що так як раніше не буде. 

Як ти реагуєш, коли тобі хтось каже, що війна — це не жіноча справа?

Уже ніяк. Мої побратими серйозно про те не говорять, тільки якщо інколи посміятися. Інші мене зараз не цікавлять. Звичайно, відсоток жінок менший, але вони роблять те ж саме, що і чоловіки. Війна — не людська справа. Вона страшна як для чоловіків, так і для жінок. Війна — це справа чортів в людській подобі, які зазіхають на чужі землі і народи, а люди, будь то жінки чи чоловіки, повинні захищати свою родину, дім, Батьківщину.

Три основні проблеми жінок на війні — які вони для тебе? 

Перше — це стереотипи. Українці як нація ще не прийняли моделі ґендерної рівності.

Друге — відсутність розуміння самих жінок: куди вони потрапили, що від них вимагають, для чого їм це.

Третє — юридична складова, «совкове» минуле, яке важко викорінювати в сучасній армії. Бюрократія, статутні і не статутні відносини, механізми впливу на порушення прав і т.д, людський фактор. 

Розкажи про найбільш небезпечну ситуацію, що трапилась з тобою і що ти відчувала.

Якщо я жива, значить вона ще не трапилась.

Багато було небезпечних ситуацій, я не виокремлюю одну. В мене змішались відчуття 2014 року, коли ми штурмували без досвіду і відчуття теперішні, коли досвід є, штурми є і все таке.

Що допомагає тобі не втрачати віру і триматись духом?

Син, побратими, посестри ЖВР, сім‘я, друзі підтримка людей. А ще різні відео про єдність народу, про дітей на блокпостах і всякі такі. Знаєте, відосіки, коли можна, плачучи, гордитись.