Росіяни – наші вороги. А вороги мають бути мертві, – волонтерка ЖВР Ганна Демиденко

Вона надзвичайно енергійна та відважна у боротьбі за вільну Україну. Не на словах готова ризикувати та брати на себе відповідальність. Ганна Демиденко була активною учасницею Революції Гідності, в тому числі й надавала медичну допомогу, у перші роки війни на Донбасі домоглася визнання добровольців на офіційному рівні, а зараз працює на державній службі в Міністерстві у справах ветеранів України та активно волонтерить у штабі швидкого реагування “Жіночий ветеранський рух”.

Вона одна із тих, хто доставляє допомогу в ті куточки України, де ведуться активні бойові дії, позаяк наші бійці та цивільне населення потребує підтримки.

А поміж тим, у розпал історичних подій у розпал історичних подій ця жінка народила донечку, батько якої також з 2014 року захищає країну – пішов добровольцем, а нині військовослужбовець Збройних сил України та воює на Півдні держави.

Ганна зізнається: вона щаслива, що ми даємо “люлєй” росіянам. Вважає, що це нова можливість для України в кризі відродитися. І іронічно, проте впевнено додає, що дати тягла “москалям” – національний обов’язок кожного українця.

До вашої уваги, відверте інтерв’ю з волонтеркою та держслужбовицею Ганною Демиденко.

Твій чоловік воює за Україну, ти з початку війни на Донбасі займаєшся волонтерством та громадським активізмом. Як для вашої родини почались українські визвольні змагання?

Моя історія боротьби мала старт вкінці 2013 року після побиття студентів на Майдані. Відтоді мені надважливо боротися за те, про що я раніше навіть не задумувалась. З моїм чоловіком ми ще не були одружені, він був моїм хлопцем, дуже переживав і постійно стежив за новинами. Під час побиття студентів та знакових подій на вулиці Банковій, де я була зі своїм товаришем, мене вразила величезна кількість людей.

Мене вразило те, що і як відбувалося на Банковій під час протесту.  Беркут відганяв людей: нам відрізали “швидкі”, і я побачила, що Беркут просто адськи б’є якихось дорослих чоловіків, які спокійно стояли та просто не встигли відійти.  Мене це настільки вразило, що людей побили, вони сиділи на тротуарі в крові, з розбитими головами. Я пішла в аптеку й накупила перев’язочного матеріалу в рюкзак. З ним потім проходила всю Революцію Гідності, періодично наповнюючи. І з цього моменту усвідомила, що я маю бути тут.

Позаяк я дуже активна, то наступного дня пішла шукати собі місце на Майдані. У волонтерських пунктах мені сказали: “Ми запишемо ваш телефон та передзвонимо”. Це розізлило. Більше людей хотіло допомогти, ніж треба була допомога. Я ходила на кухню Майдану, там була велика черга, але ніхто ніде мене не залучив. Я розуміла, що маю десь себе знайти в цьому русі, тому пішла у Київську міську державну адміністрацію, де мені сказали робити бутерброди. З обіду й до ранку робила бутерброди та роздавала їжу. 

 А далі Євромайдан SOS відгукнувся на мою анкету – я ходила  чергувати з вечора до ранку. Так почався мій Майдан. Потім мій чоловік, який слідкував за цими подіями, сказав: “На Майдані є “Правий сектор”, це дуже класний двіж, вони націоналісти. Ми маємо піти до них”. Він пішов у ПС. А потім 19 грудня був штурм під час мого чергування. Нам повідомляли, що людей б’ють, грузять в автозаки та вивозять. Я вирішила піти на розвідку, взяла свій рюкзак з медикаментами, мені наклеїли на капюшон червоний хрест, ніби я медик. Я пішла дивитись на оточення й потрапила в “пригоди” – випадково опинилась на стороні, де стояв Беркут. Один з них  схопив  мене за руку. Вони посадили мене біля себе й тримали. Якийсь журналіст мене видьорнув і каже: “Пішли зі мною, що ти тут робиш? Ми тебе шукаємо”. Він відвів мене в Михайлівський собор і спитав: “Ти що, божевільна? Не можна так ходити”. А там дійсно було гаряче: біля готелю “Дніпро”, де стояв Беркут, була купа побитих людей та автозаків. У Михайлівському соборі медики залучили мене допомагати. Видали будівельну каску з червоним хрестом, медикаменти, маски, бо всіх газом заливали, термальну воду для промивання очей. Тоді я зрозуміла, що не повернусь на чергування. Так я стала медиком.

Потім ми з чоловіком разом пішли в “Правий сектор”, разом були на всіх подіях, і на Вогнехрещі також. Мій чоловік завжди говорив, що буде війна й що ми маємо готуватися. Коли вже окупували Крим, він поїхав на базу ПС, а я  залишилась в Києві займатися організаційними питаннями руху.

Потім мій чоловік вирішив приєднатись добровольцем до батальйону “Донбас”. У цей час я дізналась, що вагітна. Питання війни для мене було закрите, а чоловік вже підписав контракт і готувався до виходу на фронт.

В якийсь момент його відпустили, нам дали 2 години, ми поїхали й розписалися. Він юрист, тож вважав, що  важливо, аби його родина й дитина були захищені й мали офіційний статус. Нас одружили, і він пішов на війну. Звільняв Попасну, Лисичанськ, там отримав важке поранення і був госпіталізований в Харків. Далі був Ілловайський котел, де багато його хлопців потрапило в полон та загинуло. Але його поранило раніше, тому йому не довелося пройти це пекло. Далі він перевівся у десантні війська й воював до 2016 року. Два роки він був на війні, у цей час народилась наша донечка.  Я продовжувала займатись волонтерством та організаційними питаннями.

Тоді було дуже багато не захищених державою добровольців. І я запропонувала зробити службу соціального захисту  “Правого сектору “. Ми взяли на себе відповідальність боротися, щоб добровольців визнавали,  виплачували соціальну підтримку від держави після поранень. З кінця 2015 року і до кінця 2021 року громадська організація, яку ми зробили з моєму подругою та колегою Настею Римар, займалась саме цим питанням. Ми писали закони, боролися з  системою, удвох збирали документи на кожну людину, кожного загиблого, кожного пораненого, їздили на фронт, шукали свідків. Це був довгий складний процес, який увінчався виконанням нашої місії – добровольців визнали.

Потім мені стало затісно в громадському секторі,  хотілося робити зміни на державному рівні. За цей час я встигла  закінчити навчання на магістратурі Києво-Могилянської академії, отримала диплом магістра публічного управління та магістрування, пройшла конкурс і потрапила  в Мінветеранів, де я працюю з жовтня 2021  року і донині.

Коли почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну, мій чоловік був у складі першого оперативного резерву “Азову”,  він з речами поїхав на війну. Був у боях в Мощуні, зараз воює на Півдні та не збирається зупинятися. Я в свою чергу продовжую максимально допомагати на державному рівні тими інструментами, які в мене є, і займаюсь волонтерством.

Які найбільші виклики перед Мінветеранів?

З жовтня 2021 року я працюю в Міністерстві у справах ветеранів України на посаді керівника експертної групи  по взаємодії з громадськими організаціями та розвитком ветеранського руху. Мої функції напряму пов’язані з комунікацією з ветеранами. Найбільшим викликом для відомства після перемоги стане те, що ветераном буде кожен п’ятий українець. Ми маємо забезпечити їм соціальні гарантії, медичну допомогу, реабілітацію. Дуже багато людей втратило своє житло та загинуло, тож ми маємо захищати їх родини, щоб вони отримали статуси та підтримку від держави. Поранені бійці мають отримати якісну медичну допомогу. Ми також маємо підтримувати громадський сектор. Це важлива співпраця, бо тільки в команді ми можемо досягти результатів та забезпечити якісне життя нашим ветеранам. 

Проблем багато, але ми впевнено даємо раду. Я не виїжджала з Києва, бо давала присягу українському народові, частина моїх колег теж лишились в столиці. Ми працювали просто на кухні щодо внесення змін до законодавства, співпрацювали з іншими відомствами. Кризова ситуація показала, хто є хто, хто і як готовий ризикувати та брати на себе відповідальність. Я пишаюсь своїми колегами, які ні на мить не зупинялись і працювали навіть з підвалів. 

Ти часто розвозиш гуманітарку в гарячих точках. Чим нинішня повномасштабна війна відрізняється від війни на Донбасі? Що тебе вражає в наших людях, які чинять опір: цивільних, військових, волонтерах?

Ситуація після 24 лютого відрізняється тим, що нас накривають бомбами. В Україну летять ракети, українські міста руйнуються. Методи ведення війни стали зовсім іншими. І втрати цивільного населення та військових відрізняються. У 2014 році було страшно, ми не розуміли, що відбувається. На початку війни був шок. Зараз на нас летять ракети та бомби по 250 -500 тонн, які просто падають і залишають після себе страшні руйнування. Різниця є. 

Що мене вражає у наших людях? Абсолютна відсутність паніки. Разом з тим, їхати від війни  – це нормально. Цивільне населення не має знаходитись там, де йдуть бойові дії, бо інфраструктуру можна відбудувати, а повернути життя, на жаль, ми не можемо. По-перше, цивільні не наражають на ризик себе та зберігають свої життя. По-друге, дуже важливо те, що вони не заважають вести бойові дії. Бо вести бої там, де населення, дуже складно. У нас є багато прикладів: Чернігів, Харків, Маріуполь, де рятуючи цивільне населення, військові  втрачають ресурс, щоб воювати.  Мене вражає, що  люди усвідомлюють та розуміють, що відбувається. Раніше було не так. Ну, Схід. Ну, війна, страшно. І все. У мирних містах люди були розслаблені та вже не особливо реагували на події. Занадто швидко адаптувалися, як на мене. А зараз кожен українець зрозумів, що ракети летять по населених пунктах всієї країни. Позаяк війна стосується всіх.

Для мене важливо, щоб кожен українець зрозумів, що не може бути ніяких домовленостей чи толерантного сприйняття російсько-української війни. Ми нікого не будемо пробачати. Моя семирічна донька питає: “Мамо, скільки їх там ще залишилося? Тато багато москалів вбив?  Коли він нарешті вб’є їх всіх та повернеться додому?” Ми внутрішньо вже виграли цю війну. Ми розуміємо, що ми в себе вдома, маємо захищати свій дім. Паніки, страху немає. Ми не хочемо  мирних перемовин. Ми хочемо перемоги. Вся країна хоче перемоги. Мене надихають люди, які долучились на всіх фронтах.

У нас вже немає того, що я, мовляв, з Києва, а я з Харкова. У нас уже є наша країна – наш дім. Кожне місто, село – наше рідне, ми будемо за  нього боротися. Мене надихають наші військові, бо війна під авіацією – інша. Наприклад, я не брала участь в бойових діях, але була в гарячих точках. І це реально страшно, коли ти їдеш під обстрілами, бахкає, падають ракети, щось горить, але ти розумієш, що ти звідси їдеш у безпечну зону, а люди в цих обставинах воюють та живуть. Я дуже пишаюсь нашими захисниками та  захисницями. Це дійсно сміливі люди, бо війна зараз страшна. Але ми переможемо. 

Зараз кожен відчув себе українцем, частиною нації та великого народу. Ми бачимо, як багато успішних людей долучилося, які могли б собі дозволити виїхати або ж не приймати участь у війні. Але вони пішли на фронт воювати. Серед моїх знайомих купа державних службовців, які на війні. Ми знаємо митців, які взяли в руки зброю та пішли захищати Україну або ж долучились до волонтерської діяльності. Багато людей вивозили постраждалих, возили продукти, коли це було небезпечно. Я пишаюсь, що я живу в цей час та з цими людьми. Хотілось би, щоб все скоріше закінчилось нашою перемогою. Я щаслива, що ми даємо “люлєй” москалям. Це нова можливість для України в кризі відродитися. Тому я думаю, що ми переможемо і наш опір та бажання допомогти цьому дуже сприяють. 

Що для тебе “Жіночий ветеранський рух” та як ти в ньому опинилась?

Я дуже давно знаю дівчат, які  створили “Жіночий ветеранський рух” : Катю Приймак, Андріану Арехту, Юлю Кирилову та інших ветеранок. Це мої близькі люди. Я була свідком, як створювався ЖВР.  Пам’ятаю, як вони писали статут, реєстрували перший проєкт.

Це важлива тема – жінки на війні, їх дуже багато і вони хоробрі та круті. Я рада, що в них є така платформа для об’єднання, де вони можуть ділитися досвідом, своїми проблемами, підтримувати одна одну та відстоювати свої права. Для мене це один  з найкрутіших проектів в Україні, який відбувся в результаті війни.

Я дуже підтримую Рух та пишаюсь всіма ініціативами. Я була поряд, але я не була в русі, бо не учасниця бойових дій. Я вважала, що я не маю бути з військовими. А під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну я офіційно приєдналась до штабу швидкого реагування на базі ЖВР з перших днів його створення. Я дуже пишаюсь цим та пишаюсь дівчатами. Сподіваюсь, що в майбутньому ми разом будемо відбудовувати країну, створювати нові можливості та розвивати цей рух. Ветеранська та військова тема зі мною вже 8 років, і я не збираюсь її припиняти до перемоги. Так почалась і продовжується ця історія. Сподіваюсь, завершиться скоро повною нашою перемогою. 

Чи знайоме тобі вигорання?

Зараз у мене немає вигорання. Я вигоріла у 2016 році під час АТО, коли активно займалась волонтерством  і правовим захистом. У мене були великі проблеми зі здоров’ям, я рік ходила до психолога. Був складний період: у мене була маленька дитина, я спала по 3-4 години, вставала о 4 ранку та робила документи, а потім мене  реально вимкнуло. Я відновилась і зараз адекватно реагую на кризи. Я не втомлююсь, не буду вигорати і по собі фізично та морально відчуваю, що  в мене немає цієї проблеми.

Я знаю, як впоратися зі стресом. Якщо я втомилась, то завжди знайду можливість відпочити. Я розумію, що на мені велика відповідальність. Я працюю на державній службі, паралельно займаюсь волонтерською  діяльністю, гуманітарними місіями та  їжджу на фронт. У мене свій режим, свої правила, я їх дотримуюсь. Це дозволяє мені жити в  нормальній фізичній активності, Я до всього готова, тому питання вигорання для мене не стоїть. 

“Хороших росіян” серед живих немає?

Моє ставлення до росіян однозначне. Росіяни – наші вороги. А вороги мають бути мертві. Крапка.

Хороших росіян просто немає. Якби вони були хоч трохи свідомі,  то ми б їх бачили на протестах, вони б масово боролися.  Бо те, що відбувається, це показує, що майбутнього в них не має. Я сподіваюсь, що ми на 100% знищимо російську армію. Ці виродки солдати мають бути повністю знищені за те, що робили з мирними людьми в окупації.

Чим ми відрізняємось від росіян?

Український народ за свою історію зробив багато помилок, має багато не завжди позитивних досвідів. Ми завжди боролися за свою землю, за свої права, за мову, яку хотіли знищити. І завжди Росія була причиною цієї боротьби. Ми відрізняємось тим, що в українців є свої цінності, а в росіян – ні. Ми бачимо, як вони живуть, що говорять їх матері полоненим синам, який у них підхід до життя. Росіяни – це про відсутність цінностей, моралі та виховання. Ми націлені на те, щоб зробити нашу державу кращою. А Росія замість того, щоб щось зробити для свого народу, лізе до сусідів та хоче показати світу, що вона сильна та когось рятує. У першу чергу їм слід рятувати себе. Але це вже неможливо. 

 Чому Україна переможе?

Україна переможе, бо за Україну бореться український народ. Ми в себе вдома, не ми когось захоплюємо, а прийшли до нас. Українці дуже не люблять, коли чіпають щось своє та рідне. Ця війна священна у багатьох смислах. Ми маємо знищити максимальну кількість ворогів та відбудувати поруйновану інфраструктуру. У нас шалена підтримка всього цивілізованого світу.

У нас немає варіантів, тільки перемога. 

Дати тягла москалям – національний обов’язок кожного українця. Хочу завершити знаменитою фразою Голди Меїр: “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів.”

Підтримати “Жіночий ветеранський рух” можна за реквізитами:

Pay pal Sozvezdyeseldereya@gmail.com 

Офіційний рахунок Замовник: Організація: Громадська Організація «Жіночий Ветеранський Рух» Юридична і фактична адреса: м. Київ, вул. Грушевського 30/1 офіс 319 ЄДРПОУ – 43319371 МФО 320649, АТ КБ ПРИВАТБАНК, м. Київ e-mai: zhinochyi.veteranskyi.rukh@gmail.com Призначення – “допомога для перемоги ”

UA913052990000026005045004650 UAH UA093052990000026005025013456 EUR UA213052990000026003025019128 USD


Монобанк 4441114413613009
Приватбанк 5363542020191780