Озлобленість росіян – від тупості. Відсутність співчуття – їх психіатрична характеристика й педагогічна занедбаність, – Тереза, волонтерка ЖВР

Ця бадьора жінка й войовничу пісню заспіває, і розрадить, і щодня кожного з нас щиро обійме. Пані Тереза у штабі швидкого реагування “Жіночий ветеранський рух” відповідальна за «Бар «Хрусткі москалики». Саме тут готують знамениті «Бандера-смузі» — знані «коктейлі Молотова» в Україні. Вона охоче ділиться, як правильно змішувати коктейль, які мають бути складові і в якій пропорції, а також яких заходів безпеки треба дотримуватися задля вдалого опору окупанту. 

Навчає Тереза не вперше. У мирний час і донині вона працює викладачем та репетитором з хімії, фізики та математики. Часом у конференцзалі стояв гул щодо волонтерських потреб, а між нього – добрий та спокійний менторський голос цієї жінки, яка попри все не припиняла навчати. У нашій розмові “мамуліта”, як її любляче називають дівчата-волонтерки, розповіла про те, як змінилося юне покоління українців у зв’язку з війною на Донбасі і потому повномасштабним вторгненням. 

А ще пані Тереза – матір Катерини Приймак – однієї із засновниць та фактичної очільниці Жіночого ветеранського руху, а також учасниці Революції гідності, “госпітальєрки” та ветеранки війни на Донбасі.  Тереза зізнається, що включеність у національні визвольні змагання у їх родині почалися з Майдану і не без захвату розповідає про те, чому ЖВР так успішно зорганізувався як волонтерський штаб швидкого реагування на другий день повномасштабного вторгнення рашистів в Україну. І, безумовно, не оминає увагою те, як жінки поруч із чоловіками допомагають українським військовим боронити землю.

До вашої уваги – розповідь від першої особи

“Жінка краще пристосована до стресової ситуації. Ця теза підтверджується життєвим досвідом”

У нашій родині все почалося з Революції Гідності. Моя дочка Катя вийшла на Майдан одна з перших на заклик Мустафи Найєма. Вона була дуже активна: допомагала в госпіталях, медичних пунктах, у бібліотеці, коктейлі  розливала, ночувала там же. Коли з’явився “Правий сектор”, то Катя пішла туди. Пам’ятаю, що у нас милися всі. (Посміхається) Далі Катя поїхала на війну, а ми це приховували від бабусі. Там дочка пройшла курси парамедиків і приєдналась до “Госпітальєрів”. По поверненню у 2015 році в неї був дуже серйозний ПТСР. Вона не могла нічого чути про війну цілий рік. На новій роботі на каналі “СТБ” навіть не знали, що вона ветеранка, доки туди їй не принесли нагороду.

А вже згодом вона з посестрами заснувала “Жіночий ветеранський рух”. До активних бойових дій на території всієї України вони відстоювали права жінок, гендерну рівність жінок-офіцерів,  жінок-військовослужбовиць. У той час показова історія відбулась з її поїздкою в ООН. У складі офіційної делегації її відкомандирували до ООН як представницю громадської організації з промовою про права військових жінок. Американці відразу відкрили візу, а наші  чинили перепони – їй про це навіть не сказали. Може, хтось хотів взяти громадського песика або свою рідню до Америки. Катя мала вилітати 8 березня, а 7 березня їй ще не дали паспорта. Американське посольство скерувало документ до нашого, а наші змовчали. Вона 7 березня зателефонувала до американців, ті пояснили, що вже відкрили візу та надіслали паспорт. У передсвятковий день вона встигла цей паспорт вихопити. Андріана Арехта дуже швидко купила квитки, усе відбувалося за декілька годин і, як завжди, на нервах. 

Чому “Жіночий ветеранський рух” так швидко зорганізувався? Бо вони цим займалися до активної фази повномасштабної війни. Уже 24 лютого Куба знайшла приміщення, а на наступний день штаб активно запрацював. Дівчата вміють швидко мобілізуватися. Це чисто жіноча штука, мені здається. Бо жінка пристосована до стресових ситуацій: розбитих колінок, пологів, вагітності. Мені завжди здавалося, що жінка мудріша, витриваліша на стрес і може мобілізуватися. Вона встала й сказала: “Так, я буду думати про про свої образи та якусь іншу фігню завтра, а сьогодні мені потрібно їб*шити на перемогу”.  Жінка надійна. Так, вона потім можливо “надуватиме” губки й кричатиме, що їй не подарували квіти чи не так на неї подивилися. Але жінка краще пристосована до стресової ситуації, ця теза підтверджується життєвим досвідом. 

Як каже наш Гена: “У кожної української жінки повинно бути два раба, я згодний бути цим рабом”. Хлопці у нас теж є. Мені здається, що у нас така лампова атмосфера, в інших штабах може не так. Наша особливість – дуже багато любові, бо ми не тільки любимо наших всіх, але й одна одну. Та я не виключаю, що в інших штабах така ж ситуація, бо об’єднані якоюсь ідеєю люди намагаються один одного підтримувати. 

Я підтримувала Катю завжди й пишаюся, що вона брала участі у Майдані та війні, підтримую та розділяю її погляди. Звісно що було і важко, і страшно. Якби я навіть заборонила б, то просто зіпсувала б стосунки з дитиною. Я розумію, що вона – танк. 

Якби я була молодшою, то теж мабуть пішла б на війну. Але наразі від мене  там менше сенсу. Якби я призвалась у “хімічні війська”, то могла б розробляти антидоти чи проводити досліди, бо моя освіта це дозволяє. Раніше я дуже хотіла працювати у вибухотехнічній службі, але не пройшла спецперевірку. Каті тоді було 3 роки. Її тато там працював та розробляв порошки для пожежогасіння. Йому привозили з вибухів ошметки, він робив аналіз та експертний висновок, що вибухнуло і в якому еквіваленті. Це була цікава робота. 

Чим нинішнє покоління відрізняється від попереднього у розрізі ставлення до України 

Зараз я викладаю. Конспекти з учнями ми пишемо українською мовою, а в побуті спілкуємось тією мовою, якою спілкуються учні. Ще навіть незадовго до війни дуже багато старшокласників перейшло на українську мову. До мене якось приходить дівчинка, яка вчора була російськомовною, і каже: “З сьогоднішнього дня я жодного слова російською не скажу”. Це відбувається дуже часто.

Або інша історія: один учень був дуже зациклений на російських серіальчиках. Фанатів від “Поліцейського з Рубльовки”. Я не стримувалась і казала: “Сірьожа, що за фігня?” А він відповідав: “У мене така позиція”.

І ось на початку повномасштабної війни цей учень приїздить і каже: “Усе, російською я більше не розмовляю”. Зараз він нам допомагає. Багато людей з початку бойових дій вилікувалось. 

Про якість українського культурного продукту на противагу російському

Сплеск розвитку української культури величезний! Які у нас фільми з’явились! “Мої думки тихі” я дивилась 8 разів. Серіал  “Спіймати Кайдаша”, йолки палки, це ж нереально! Скільки ж в україномовному середовищі з’явилося несамовитої музики: Дахабраха, «Dakh Daughters», Vivienne Mort, Один в каное, Go_A.  Скільки б я не відвідувала їх концертів, то завжди хочу ще. Це такий заряд енергії та сили. Сплеск розвитку української культури величезний! Коли я заходжу в книгарню “Є”, то прошу, щоб мене звідти виганяли, бо хочеться скупити все: і класику таку, як Багряний, Шкляр, Матіос, Забужко і нових авторів: Тамару Горіха Зерня, Софію Андрухович. Я подарувала всім своїм знайомим “Фелікс Австрію”.  Словом, культурний простір зашквалює. 

Я спілкуюсь з моїми друзями-хіміками як в Україні, так і за кордоном, бо багато друзів живе в Америці, Франції, Німеччині. І всі кажуть, що Україна також багата на наукові конференції та відкриття. Наприклад, у 2015 році я пішла відновити руки та попрацювати на хімічній лабораторії, яка займається виготовленням невелеких партій речовин, а саме некаталожними синтезами. Там працюють хіміки, які синтезують речовини. Я була в захваті, бо ти замовляєш реактиви, скидаєш запит в базу, а за півгодини підходиш до свого ящика, а там вже вони стоять у тій кількості, в якій ти замовила. Для хіміка це неймовірно – знайти реактиви просто так в ящичку. Обладнання у нас теж найкраще. У нас і культура, інаука, і виробництво розвивалися дуже швидкими темпами. 

Сподіваюся, що після нашої перемоги у наш розвиток будуть вкладати. 

Про фейки росіян стосовно “хімічних лабораторій” в Україні

Відповідь: сміх. Бо більш безглуздішого вигадати неможливо. Це ніби анекдот, з цього можна зробити мемчик, мультик. Я думаю, що нам достатньо нашого сусіда долбанутого на всю голову, хтось же повинен бути нормально мислячий та врівноважений. Розробка лікування в собі включає вивчення вірусів, штамів, бо без цього не зробиш антивакцину. Але ж дивіться, сибірська язва тримається в землі 50 років, а ми собі не вороги. В Одесі чумну горку досі не “розпакували”, бо не знають, як це зробити безпечно. Тому свою землю травити ми не будемо. 

А “кацапи” від дезінтерії скоріше здохнуть, бо вони такі нечупари. Хто був в Росії в якомусь Ярославлі, Твері чи не в містах-мільйонниках,  а за 10 кілометрів від цього, то бачив лише облізлі, занедбані, обшарпані будівлі, які можуть бути навіть з земляною підлогою. Люди ходять у фуфайках весь рік і о 12 годині вже “сині” валяються біля свого городу. Я взагалі не знаю, як вони виживають. Може тому, що горілка їх тримає. Вони ж з 10 років алкоголіками стають з обома лівими руками й неспроможністю навіть асфальт у себе покласти. 

Про озлобленість окупантів

Їх озлобленість від тупості. Стовідсоткова відсутність співчуття – це їх психіатрична характеристика.  На грані олігофренії. Це не захворювання навіть, а відхилення, а може й педагогічна занедбаність. Співчуття має виховуватись. А як воно виховуватиметься, якщо в них допоки тато не впав від алкоголю, то він б’є маму, а весь залишок життя мама б’є тата, який вже лежить розбитий інсультом. У них немає співчуття, бо окупантський культурний простір на це не спрямований.

На нас це все безкультур’я ломиться. Я російські серіали ніколи не дивилась, бо вони мені нецікаві. Якось побачила “Камеді клаб” й зрозуміла, що  в них печерний гумор та ніякого виховання. Наприклад, мама Аркадія Бабченка всиновила 10 дітей. Маленьких діток вона водила на музику та малювання. А 13-річну дитину вона не могла змінити, бо це як діти Мауглі: при першій нагоді повертаються у тваринний стан.

Це все від  відсутності виховання, бо у них немає ніяких прикладів співчуття. Цьому сприяє і їх література: Толстой, Достоєвський і вся ця муть. Те, що пише Достоєвський – це бруд, смрад і скотство. Я люблю жорстку прозу, але таку, яка має якусь надію та меседж. А російська література – це лайно ради лайна, вибачте. Я маю досить велику бібліотеку, але чиститиму її від російської літератури однозначно. 

Коли хлинув потік іноземної літератури в Україну, були дуже погані переклади. У дитинстві перша прочитана мною книга українською мовою – це Пеппі Довга Панчоха  у перекладі  Ольги Синюк. Після цього російські переклади видавались поганющими. Уся зарубіжна література псувалась поганими російськими перекладами. Ольга Синюк – неймовірно крута дама. Колись я взяла “Карлсона”, поклала два переклади перед собою, то побачила, що російський переклад не лише гірший, а й менш точний. До прикладу, в Ольги Синюк Малий повертається від бабці і каже: “Я був у своєї бабусі влітку. А Карлсон каже: “Я теж був у своєї бабусі, і вона набагато більш “бабусіша”, ніж твоя. А російський переклад такий: “Я был у своей бабушки, и она гораздо больше похожа на бабушку, чем твоя”. Коли моя дочка Катя почала читати, то я багато їй купляла дитячої літератури українською мовою. Знаєш, у мене часу не було Катю виховувати. Я пахала весь час  на двох-трьох роботах, бо в нас були важкі часи в її дитинстві. У неї було захоплення й російським. Ми всі через це пройшли. Я сама захоплювалась російським роком.  У дитинстві Каті не було ж українського репу, тому вони слухали, що було. Як каже наша Оля, ми всі пройшли через захоплення чимось російським. 

 Про ставлення до ворога

Зі своїм двоюрідним братом я посварилась навіки тоді, коли моя мама кинула з пенсії двісті гривень на якийсь дрон і написала у соцмережі всім пенсіонерам, аби вони зробили так само. Він у коментарях написав: “Не відмиєтесь”. І все, брат пішов за російським кораблем. 

Я хочу, щоб “кацапів” не було.

Розумієте, вони не розвивались тривалий час, як нація. Є нації, які розвиваються в ширину. Наприклад, Америка бере найкраще зі світу і під своєю парасолькою це розвиває. А є дуже закриті нації. Наприклад, японці розвиваюся вглиб. А є нації, які просто розтікаються, як лайно. Вони беруть все найкраще й роблять з нього все погане.

Уявіть відро з лайном. Яку б кількість малини, вишень чи оливок ви б туди не кидали, все одно це буде відро з лайном. На мою думку, “кацапи” – це купа лайна. Навіть кращі з кращих в них повні непозбувного імперства. Тому краще, щоб росіян взагалі не було. 

Водночас, українці – не така потужна нація, як американці чи японці. Але ми хочемо справді взяти все краще від світу й зберегти в себе.

“Бандерівське смузі” від Терези та алгоритм вдалого опору

Рецепт бандерівських смузі відрізняється тільки “вишеньками на торті”. На перший погляд, наш рецепт стандартний: пінопластові маленькі кульки засипаються у пляшку, це розчиняється ацетоном. Коли ацетон став дефіцитом, ми використовували вайспіріт. А потім мені друзі дали 2 каністри ксілолу – ця цікава штука розчиняє навіть краще, ніж ацетон. Розчиняємо пінопласт, доливаємо машинної олії десь третину,  2/3 бензину, далі робимо фітельок. Його занурюємо в пляшку вузликом, пляшку закорковуємо й потім решту фітелька змочуємо в бензин, щоб можна було підпалити й кинути. 

Дуже важливі правила безпеки. Для чого нам пінопласт? Він дає ефект напалму – не дозволяє вогню швидко згаснути, а бензину – швидко вигоріти. Якщо немає пінопласту, то можно без нього. Звісно воно швидше згорає, тому треба цілитися або в бензобак, або в гусеницю, або у віконце.

Такі коктейлі треба кидати спеціально навченим людям, але в разі необхідності ми всі зможемо це зробити, бо коктейлі з пінопластом довго горять. “Смузі” треба тримати так, ніби ти кидаєш кеглі в боулінгу.  Підпалюємо, тримаємо вузьке горлечко спереду, а не ззаду. Фітельок має бути не попереду, а позаду. У пляшці повинно залишатися чверть пустого місця, щоб коктейль спрацював. Ми підпалюємо фітильок і відразу кидаємо, не чекаючи ні секунди, доки розгориться. Крім того, на нас не має бути синтетики, краще бавовняний одяг. Мають бути рукавички, але не гумові. Треба вчитися кидати. У нас в штабі 80% людей навчені це робити. Техніка безпеки необхідна, бо це така штука, завдяки якій ми вижили, досягли такого рівня цивілізації й вдало чинимо опір.

Переможемо!

Підтримати “Жіночий ветеранський рух” можна за реквізитами:

Pay pal Sozvezdyeseldereya@gmail.com Офіційний рахунок Замовник: Організація: Громадська Організація «Жіночий Ветеранський Рух» Юридична і фактична адреса: м. Київ, вул. Грушевського 30/1 офіс 319 ЄДРПОУ – 43319371 МФО 320649, АТ КБ ПРИВАТБАНК, м. Київ e-mai: zhinochyi.veteranskyi.rukh@gmail.com Призначення – “допомога для перемоги ” UA913052990000026005045004650 UAH UA093052990000026005025013456 EUR UA213052990000026003025019128 USD
Монобанк 4441114413613009
Приватбанк 5363542020191780