З першого дня російсько-української війни вона з трьома дітьми та двома онуками ночує в одному з бункерів Києва, аби захистити рідних від бомбардування ворожими ракетами.  З першого тижня – збирає посилки з гуманітарною допомогою та керує продуктовим складом штабу швидкого реагування “Жіночий ветеранський рух”. 

За час повномасштабного вторгнення РФ в Україну через неї пройшло 1 500 заявок з проханням про допомогу від українських військових та цивільних жителів. Кожна лишила в її душі слід. 

На питання маленьких онуків, чому “наші брати” нас вбивають, вона відповідає, що в сусідній країні божевільний президент вирішив, що ми будемо його рабами. І додає: ми цього не хочемо, тому й боремось за свою свободу. 

Після цієї фрази у нашій розмові западає тиша. 

Її звати Олена. До вашої уваги, історія волонтерки ЖВР від першої особи. 

Про те, як прийшла до мене війна

Я сподівалась, що не буде повномасштабного нападу на нас. Думала, що все відбудеться локально, як у 2014 році. А вони поперли з усіх боків…

Як почалась війна? Я живу на 11 поверсі, поряд одні п’ятиповерхівки, тому вся акустика йде вгору.  24 лютого я о пів на п’яту почула сильний-сильний вибух. Злякалась і всіх розбудила, бо вдома спали мої діти, рідні та близькі. Потім було ще кілька дуже сильних вибухів. Я увімкнула телевізор і зрозуміла, що на нас напала Росія. 

Моїм дітям  – 11, 19 та 26 років. Внукам – 7 та 9 років. У перший день було дуже страшно, незрозуміло, пекельно, моторошно. Ти не знаєш, чого чекати. Було дуже страшно за дітей, не за себе. Я доросла людина, хоч трохи пожила, а вони – ні. 

Сирен у нас не було чути. Ми спускались в бомбосховище разом з сусідами. У мене чоловік працює на території укриття, тому ми зайшли на закриту територію й там поселились. Бомбосховище використовувалось з радянських часів та було зовсім не підготовлене. Ми його облаштували: спимо на ящиках, які самі ж поставили, укриваємось принесеними з дому ковдрами. 

Про дітей, які вірять у нашу перемогу. І про любов до свободи

У перші дні була катастрофа. Ми з бункера не виходили. Наших діток постійно підгодовував гарячими обідами “Жіночий ветеранський рух”. І діти, і онуки постійно сиділи в бункері. Там навіть немає місця, щоб пройтися. У перші дні в бомбосховищі ховалося до 50 людей, нині нас 25. Коли закінчувались сирени, дехто часом виходить на вулицю. 

Тривожна валіза з речами першої необхідності у нас не розпаковується. Інколи швидко приходимо додому помитись, спимо одягненими, не знаємо, чого чекати. Зараз почався навчальний процес, тому діти частіше бувають вдома.   

Вони дуже чутливі до всього. Не хочеться посилювати їх психологічну травму. Ми частіше мультики їм включаємо, менше новин при них дивимось. Буває, такі картинки по телевізору показують, що їм не треба це бачити. Ночами діти постійно плакали, переживали й тремтіли від кожного звуку.  

Мої діти та онуки часто питали: “Чому наші сусіди, наші брати пішли зі зброєю в руках на нас і почали вбивати? Чому вони не дають нам мирно жити? Коли вони підуть до себе та залишать нас в спокої? Я намагалась перевести в жарт. Не виходило. Тому я казала, що в сусідній країні є божевільний президент, який вирішив, що ми будемо його рабами. А ми цього не хочемо. У нас держава вільна. Ми боремось за свою свободу. Збройні сили України, Тероборона та добровольці нас від “руського міра” захищають. 

Діти вірять в нашу перемогу над російським окупантом. Ми обіцяємо їм, що в день перемоги підемо в парк, будемо там гратись цілий день і святкувати. 

• 

Про те, що повсякчас тримає

Мене підтримує найбільше моя родина, мої діти та віра у швидку перемогу. Я сподіваюсь кожен день, що вже завтра вона буде. Може це ілюзія, але мені так легше триматися. 

4 березня я запропонувала свою допомогу Терезі з “Жіночого ветеранського руху”, коли нам приносили гарячі обіди.

Я краще буду корисною, ніж сидітиму склавши руки.

Спочатку я просто від складу до складу збирала гуманітарну допомогу. Через пару днів я перейшла в продуктовий склад і досі тут знаходжусь. 

Про тих, котрі тримають

У штабі мені подобається атмосфера, дуже дружній та чуйний колектив, відчуваєш себе як вдома. Я хочу від себе особисто подякувати “Жіночому ветеранському рухові” за те, що він є. Ми стараємось, дістаємо з такими зусиллями різноманітну допомогу: продукти харчування, амуніцію, тактику  – все, що треба воєнним та цивільним.

Ми закрили з початку війни 1500 заявок на гуманітарну допомогу, дуже багатьом родинам допомогли. Сподіваюсь, що їм хоч трохи стало легше.

Кожна заявка залишила в моїй душі  слід. Найбільше болить душа за міста та села в Донецькій, Луганській, Харківській областях, Ірпіні, Бучі – там, де було дуже нестерпно, де люди жили в підвалах і по два-три  тижні не могли вийти на вулицю та побачити сонце. Серед них і діти, і старі люди, і вагітні. За них найбільше боліла душа. Як би у нас страшно не було, ми такого не пережили. Нікому не побажаєш таке пережити, як люди переживають. Крім, засліплених російською пропагандою росіян.  

Мене здивувала кількість підтримки від багатьох країн, які нам дають гроші на озброєння та забезпечують гуманітарною допомогою. Мені немало років, але за все своє життя я не бачила, щоб так допомагали іншим країнам, у яких війна. Такої підтримки з-за кордону я не очікувала. Радує, що ми не одні. 

Скільки біженців виїхало, і нас все одно приймають. Також вразило, що добровольці з інших країн приїхали допомагати звільняти Україну від цієї нечисті. Люди може ніколи про цю Україну не знали, але пішли допомагати й лишили свої родини вдома, почувши про нашу біду. 

Про пекло для нелюдів 

А знаєш, раніше я сприймала росіян як звичайних людей будь-якої іншої країни. Знаю, що в РФ є люди проти війни, але вони проти системи не попруть, бо система в них дуже жорстка. Я бачила по телевізору, як люди виходили з мітингами на Червону площу і їх швидко били, пакували в автобуси та садили в тюрми. А ось тим нелюдам, які підтримують Путіна й хвалять його за наступ на Україну, хочу побажати, щоб вони пережили те саме, що пережили наші діти, матері, батьки. Можливо, погано бажати поганого.

Але якщо після розстрілів мирних жителів в Україні росіяни все одно підтримують свого президента, то вони заслуговують на пекло.