У Києві внаслідок обстрілу російських окупантів пошкоджено щонайменше вже понад 70 житлових будинків. Про це інформувала Київська міська державна адміністрація 21 березня. Того дня столиця знову зазнала руйнувань – “прилетіло” й у дім Олени – волонтерки штабу швидкого реагування “Жіночого ветеранського руху”. На щастя, вони з дочкою перебували не в будинку, тому й залишились живими та неушкодженими.

Коли жінка говорить про понівечену ворогом свою домівку, то має “металевий” і нещадний голос…

До вашої уваги – історія Олени від першої особи.

24 лютого мені зателефонувала мама зі словами: “Лєно, почалася війна”. Відверто, у мене був дуже великий шок. Я не могла повірити. Вибухів не чула. Потім я розбудила свою дочку й сказала: “Вставай, почалася війна”. На другий чи на третій день війни ми з кумою Ніною сконтактували та приїхали сюди – у штаб швидкого реагування “Жіночого ветеранського руху”. Чоловіки Ніни відразу пішли в Збройні сили України. Треба було щось робити, бо не в моєму характері сидіти вдома. Відтоді я тут постійно.   

Наше завдання – максимально забезпечити продуктами харчування, тактикою та амуніцією Тероборону, ЗСУ та допомогти цивільному населенню. Якщо звертаються кадрові військові,  то там треба закрити потреби мінімум 50, а максимум – 700 людей. Серед цивільних у пріоритеті старі люди, які не можуть самі собі допомогти, інваліди та інші незахищені верстви населення. Також часто бувають звернення від біженців та переселенців з гарячих точок. Нещодавно 700 людей виїхали з Чернігова і просили в нас продукти харчування – все те, до чого вони звикли в мирному житті. Мами з дітками потребували чимало дитячого харчування. 

Молдова нам дуже допомагає. Польща нам допомагає та інші європейські країни. Дуже багато допомоги надходить від інших волонтерів завдяки налагодженій внутрішній комунікації.

До 2014 року я взагалі не звертала увагу на росіян. Є, то і є. У мене змінилося ставлення до них у 2014-му. На той момент вони були просто окупантами. На сьогоднішній день вони навіть не фашисти, а мразі. Це нація, яка має зникнути з лиця землі, разом з їх дітьми, жінками, старими людьми. Росіяни – це імбіцили, які не мають розмножуватись. Чому? Я можу сказати одне слово: Маріуполь. 

• 

Я проживаю в одному з районів Києва, який постійно обстрілюють. І щоночі чую великі обстріли. Гатять з Ірпеня. Вочевидь, артилерією та “градами”. Не зверху криють, а знизу, тим, що не фіксується ППО. Наш район повністю “посічений”. Поприлітало не лише до мене в будинок. 

Мій дім росіяни поруйнували 21 березня. Я була на нашому волонтерському штабі. Коли приїхала додому, то хотіла вити, як собака, задравши вгору морду від болю. Таке відчуття, що тобі просто  залізли в кишеню. Незважаючи на те, що 24  лютого тобі зробили життя “до” і “після”, а ще й залізли до тебе в дім. А дім для мене – святе. Цього я їм не пробачу.

Я не пробачу їм розірвані сім”ї, я не пробачу Маріуполь, не пробачу Чернігів. Це моє внутрішнє “не пробачу”.

Вони залізли до мене не лише в дім, а й забрали роботу. Я майстер манікюру й педикюру, подолог, керівник студії. Дуже люблю свою професію, дуже хочу знову робити красу. Але зараз я об’єктивно навіть не думаю про роботу. Не можу. Хоча сумую за нею, не приховуватиму.

Що допомагає мені триматися? Однодумці у “Жіночому ветеранському русі”. Це сильні жінки, амазонки. І я прекрасно розумію, що будь-яка жінка з нашого штабу у будь-який момент стане плечем до плеча з нашими воїнами і підтримає їх не лише в тилу, а й на передовій.

ЖВР допоміг волонтерці вставити вікна та поремонтувати житло завдяки допомозі небайдужих громадян, які жертвують кошти на потреби цивільних та військових.

Історії інших волонтерів – незабаром.
Далі буде.