Вона завжди спокійна, урівноважена та приязна. А ще здатна відкрито й без гучних слів говорити, здається, про все, що має на душі. Тож історію 24-річної Вероніки, волонтерки Жіночого ветеранського руху, подаємо від першої особи. 

Я жила як всі. Працювала в ресторані. Півроку тому я поїхала з Маріуполя –  повернулась у Київ та почала налагоджувати тут своє життя. Усе йшло ніби як завжди, але була тривога. Я налаштовуватись на те, що можливе повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Спалення документів у Роспосольстві  – це ключовий момент, який дав мені сигнал. Мої батьки зі мною дуже сперечалися, нервували й казали, що я себе накручую. 

Уранці 24 лютого я прокинулась від того, що тремтів весь будинок. Написала мамі, а вона мені телефонує й кричить в слухавку: “Що ти знову вигадала?” Я їй порадила подивитись новини… У мене був страх. Але найбільше я боялась, що не знайду, що мені робити. Я дуже хотіла не сидіти вдома. За два дні мене привели знайомі люди до Жіночого ветеранського руху.  У перший день війни я приїхала до свого найкращого друга. Його мама ще з 2014 року займалася волонтерством, сама теж родом з Маріуполя. Вона не могла сидіти на місці, першого дня приїхала сюди, а наступного – запропонувала й мені. Я тут залишилась. 

Коли мама уночі подивилась новини, вона була шокованою. Мої батьки залишалися вдома – на околиці Маріуполя. Тітка з дядьком жили на сусідній вулиці. На четвертий день батьки перейшли до родичів. Їх багато було. Потім всі почали їхати до центру міста, де теж маємо квартиру. Через півтори години вони вирішили йти до друзів, які в іншій частині центру. Ті їх прийняли. Вони не знали, що до них прийдуть, і як це все взагалі відбуватиметься. Велика подяка людям, які моїх рідних прихистили. 

Опалення та світла у всьому Маріуполі немає. Точково є лише зв’язок. У перший день, коли було нормальне покриття та забезпечення, я змусила батьків зарядити всі пристрої, що  мають. Вони зробили дуже розумно: вимкнули всі телефони. Вони раз на три дні мені телефонували або відправляли смс. Батьки мали запаси їжі та годувались з тими людьми, в яких були. Але знаю такий момент, що моєму батькові довелося мародерським способом знайти корм для собаки.  Це незвично для моєї родини, бо батько – лікар, дуже інтелігентна людина. Це по-своєму шок. І я розумію, що вони вже інші люди. 

У якийсь момент  зв’язок втратився. Днів 5-7 я їх не чула й не розуміла, що з ними  відбувається. По різних групах в соцмережах та телевізійних новинах намагалась зрозуміти, що саме з тим будинком. Вони знаходились біля Драматичного театру. Під час пошуків я побачила фото, де у будівлі поруч просто наскрізна дірка – немає середини будинку. Це все відбувалось довкола них. Знаходячись у Києві, який теж потерпає,але меньше, я навіть не уявляю, як можна пережити ті звуки… Як взагалі  вони лишились при розумі, якщо так можна сказати про своїх батьків.  

Як виявилось, згодом потрапило і в той будинок, де вони були. Тоді батьки вирішили йти геть. Забрати їх можливості не було. Волонтери, які  забирають багато людей з міста, не могли доїхати адресно. Я довго намагалась знайти готову на таке людину, але не змогла. 

І одного разу після 5-денної паузи мені телефонує мама в сльозах. Я нічого не розумію. Вона кричить, що вони живі й вийшли з міста пішки. Батько вивів 10-річного брата. Мама спереду несла рюкзак, ззаду – мішок корму й вела собаку – молодого, ще трохи дурного, але великого за розмірами лабрадора. Думаю, він почав слухатися й тулитися до людей. Але відверто, я не уявляю, як можна було тварину провести через півміста. Мама навідріз відмовлялася покидати дім без нього. 

Мої батьки зараз у безпеці. Станом на 21 березня у моєму будинку були зруйновані тільки вікна. А квартира розташована через дорогу від пологового будинку, куди теж “прилетіло”. Станом на 6 березня вона була ціла. Що з нею зараз, ніхто не знає. Тепер ми з батьками розмовляємо про те, що їм треба поїхати з берега. Є багато питань, які треба вирішити. Я не стрималась: “Мамо, ти мене не слухала, і ось до чого це призвело..” А вона відповіла: “Так, я вже всім сказала, що ставилась до твоїх слів легковажно. Я пошкодувала, що тебе не слухала”. Ця ситуація дозволила їй побачити, що я вже не дитина. 

Усі дні очікування й невизначеності мені допомагали триматися люди довкола мене. Підтримка була тією ниточкою, яка повертала до розуму. Дуже допомагало те, що ми з Жіночим ветеранським рухом допомагаємо іншим. Заспокоювала думка: якщо я допомагаю навіть незнайомим людям тут, то хтось допоможе і моїм людям. Так і сталося. 

У волонтерському штабі я відповідаю за функціонування харчів. Є склад з продуктами, є кухня, є різні ресторани й пекарні, які теж нам допомагають. Я контактний зв’язок між цим всім – співставляю потреби з тим,  що ми маємо. У нас налагоджена допомога від ресторанів з готовою їжею. Ми возили готову їжу на Жуляни, військовим на блокпости, забезпечуємо бойовий підрозділ ЗСУ, коли вони виходять на зв’язок, та бомбосховище, яке знаходиться неподалік. На регулярній основі допомагаємо Організації українських націоналістів та Солом’янській теробороні, там сотні людей. 

На мені контроль того, що ми даємо цивільним та військовим, розставлення пріоритетів, а також контроль запасів. У Києві поки що немає проблем з продовольством. Хоча одного разу було важко знайти борщовий набір та крупи. Перебої часом бувають, бо ціни підвищились. Запаси також інколи закінчуються у тих, хто безкоштовно допомагає. Але нас повідомляють, коли вони поповнюються. Також на Лівому березі Києва є люди, які мають кухню та годують лікарні й Тероборону. Ми їм також допомагаємо продуктами, а вони часом підгодовують тих, про кого попросимо. 

Що для мене значить Маріуполь? Коли я дивлюсь фотографії звідти, то впізнаю кожне місце. Я згадую все: і маленькі, і значущі для мене моменти. У постраждалому Драмтеатрі у мене був випускний. У тій лікарні, яку розбомбили, народився мій брат. А будинок, на околиці міста, де жила вся моя родина, збудував ще мій прадід. Офіційні новини кажуть, що місто зруйноване на 80-90%. У своєму посилі в інстаграмі  я писала, що разом з цим на 80-90% зруйноване моє серце. Я звичайно розумію, що все налагодиться… Та моє місто для мене залишиться героєм, бо там завжди жили чудові люди. Незважаючи на те, що вони різкі, з «донбаським гонором», але люди добрі і всі дуже сердешно ставились до свого міста. Маріупольці дуже різних поглядів. Але останні роки вони полегшили своє ставлення один до одного та перейшли на нормальні тони. 

Десь на чверть я маю російські корені. Ще в перші дні, коли з Маріуполем почало це відбуватись, моя російська кров википіла від люті.

Як я ставлюсь до людей, які чекали “російської весни”? Поясню однією подією зі свого життя. Того ранку, коли почалася повномасштабна війна, я мала розмову зі своїм біологічним  батьком. Спитала його у повідомленні, ну що по “братських народах”.  Він відповів: “Вам, “бандерівцям”, треба було поводитись інакше”.  Він мешкає в Маріуполі. Я не знаю, що зараз з ним і не хочу знати. Я для себе розставила всі крапки. Кожна людина, яка мені доводитиме, що  Росія – молодці і там теж люди, не матиме для мене ніякого значення.  

Ще у 2015 році коли мені пропонували поїхати за кордон, я вирішила, що звідси нікуди не поїду. Я не поїду і зараз, бо таке виховання. Тішу себе думкою, що якщо хтось з кацапів залізе в наш будинок, то він там побачить дуже багато української символіки. І я сподіваюсь, що подавиться своєю жовчю. 

Коли Україна переможе… Планів у мене багато. Я хочу дивитись позитивно на все, що відбувається. Це важко, але намагаюсь. По-перше, я хочу обійняти всіх своїх близьких. По-друге, мрію відкрити курортний центр у вже відбудованому  Маріуполі. Зі свого боку я намагатимусь поліпшити стан свого міста. Вірю, що його відбудують. Я вважаю, що те, що зробили з Маріуполем, – це помста за те, що місто не здалося і у 2014 році залишилося під українським стягом. Інакше не можу пояснити, чому саме Маріуполь так постраждав. 

Я маю історичну освіту. Події, що передували війні, перекликалися з моїм знанням. Я не займаюсь зараз викладанням, але після війни повернусь до магістратури. Бо мене чіпає те, що зараз усі шкодують, що гинуть наші хлопці. Але багато хто мабуть не пам’ятає, що вони гинули всі ці 8 років.

Хтось каже, що ми закінчуємо справу Степана Бандери, Євгена Коновальця, Миколи Міхновського та інших наших героїв. Можливо зараз до людей дійде, що має бути почесть і до тих, хто раніше гинув, і до тих, хто зараз нас захищає ціною власних життів. 

Історією Вероніки ми започатковуємо цикл розповідей наших волонтерів – жінок та чоловіків, які у складі Жіночого ветеранського руху щодня докладаються до перемоги України над російським окупантом.