Розмова зі Станіславом Бітусом

Стас Бітус — дизайнер одягу, а тепер — ще і дизайнер жіночої військової форми від Жіночого ветеранського руху. Чому Стас почав шити одяг для військових, як познайомився з нашою парамедикинею Кубою та чим відрізняється фешн-дизайн від військового — читайте далі в нашому інтерв’ю.

Розкажи про себе та свій досвід.

Я, Бітус Станіслав Антонович, закінчив Київський Національний університет культури і мистецтв, вища закінчена освіта «Дизайнер одягу». З третього курсу проходив практику, а потім і трохи підпрацьовував в одному відомому українському бренді, я там більше займався підбором тканин та інколи [робив] ескізи. Ще ми робили цікаві фактури, навіть свій матеріал робили.

Потім після четвертого курсу мене взяли ведучим-головним дизайнером жіночої лінії і я кілька років працював безпосередньо дизайнером одягу. Багато працював із зірками, у нас були VIP-клієнти – директори банків, робота була весела і цікава. Після цього в мене була спроба відкрити власний бренд, але почалася війна, а мої інвестори були з Донецька. Потім я працював в університеті викладачем профільних предметів. Після цього також був створений бренд власного одягу, проіснував він декілька років, але не склалося, хоча навіть був свій магазин.

Потім я працював у школі дизайну одягу 4 роки. Після початку війни школа закрилася, зараз я працюю в іншій. Також розробляю і розвиваю власний бренд шкарпеток «Файна сокс». До війни до мене зверталися різні бренди для того, щоб я розробляв сезонні колекції, промальовував та контролював підбір тканин та матеріалів.

Чому захотілося долучитися до проєкту пошиву жіночої форми з ЖВР?

З самих перших днів, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми буквально через декілька днів пішли з Анею [Анна Суворкіна – друга дизайнерка швейного цеху ЖВР] записатися в тероборону. Але нас не взяли, бо у нас не було абсолютно практики. Довгий час — декілька тижнів — ми не знали, що робити. Я навіть дзвонив Кубі питався: а може є щось робити, в плані щось допомагати? Бо я бачив і думав на той момент, що вона просто співпрацює з ЖВР. Вона казала, що поки не потрібно, а коли буде, то звернеться. Ну, ми й почали шити бронежилети — не самі, а в цеху. Потім ми якийсь час перейшли в інший цех і там розробляли чоловічу форму, запустили її в пошив. Мені зателефонувала Куба й каже, що ми хочемо на базі нашого штабу зробити невеличкий цех, де ми будемо шити для потреб ЗСУ як мінімум футболки, труси і прапори, попросила менторської допомоги. Я погодився, а потім зрозумів, що було б непогано долучитися до цієї ініціативи й самому та мати місце, де працювати. Я зателефонував Юлі [Кубі] та запитав, чи зможу на базі, де я буду знаходитися, постійно шити щось і для своїх проектів та проводити уроки. Вона сказала, що це дуже хороша ідея; буде класно, коли я буду постійно присутнім та зможу в будь-який момент підказати, щось поправити. Це для всіх зручно. Так я прийшов у ЖВР.

Чому цей проект для тебе настільки важливий?

Тому що я завжди хотів допомагати людям. І коли почалась війна та мене не взяли в ТрО, я постійно з цього приводу переживав. Декілька разів хотів піти в армію, але мені відмовляли, казали, що кожен має бути на своєму місці. В мене зʼявилася можливість волонтерити, допомагати по-своєму. І знання, що ці футболки та білизна потрібні для армії, мене сильно надихає і десь заспокоює мою совість, що я не сиджу, а щось роблю — і роблю те, що потребують інші. І так мені стало спати спокійніше, адже я допомагаю.

Як ви познайомилися з Кубою (Юлею)?

Юля проходила в мене курси з дизайну. Вона мені відразу сподобалася, така дуже світла, весела і смішна дівчина. Її сміх то мабуть візитна картка, бо подібного я не чув, дуже люблю, коли люди сміються весело. Юля прийшла вже з дуже крутими ідеями й вона закінчила курс на 100 балів зі 100. І я старався вкластися у ці знання. І коли це все почалось, Юля запросила мене в цех ЖВР, і це ще більше нас потоваришувало.

Я дуже радий цьому, бо я довіряю їй та із задоволенням працюватиму з нею.

Як процес відрізняється від твоєї звичайної роботи?

В першу чергу тим, що я ніколи не мав відношення до військового вбрання.

Все, що я створював, — це якісь костюми для сцени, вечірні сукні, а воно все сильно відрізняється від військового одягу. Там в першу чергу все має бути гарне. Якщо це спортивний одяг, то там і зручно має бути, але коли це якісь вечірні сукні чи наряди на концерт, там зручність не так важлива. А от військовий одяг — тут все по-іншому, тут треба продумувати кожну дрібницю, зробити так, щоб все було максимально зручно, максимально комфортно для дівчат, а це не дуже легко.

Що було найскладніше в процесі пошиву чи розробки військової форми для жінок?

У нас найскладніше було — це підборка матеріалів, тому що зараз в Україні дефіцит із цим всім: все відразу розкуповують і важко якусь тканину схопити. А під цю тканину ще потрібні різні блискавки, липучки, і вони потрібні певного розміру, певного кольору. Навіть ті самі ниточки — і це все досить важко зібрати до купи. Що ще важко? Важко мабуть всім догодити, тому що дівчата різні. Так, вони всі військові, але кожна займається якимось своїм напрямком, одна снайперка, інша медикиня, і в кожної свої зауваження, і нам потрібно розробити таку форму, яка підійде для всіх. І ось це також дуже важко — щоб всім догодити, щоб не було нічого зайвого.

Що хотілося би вдосконалити в нашій формі?

На рахунок вдосконалення — ми постійно над цим працюємо, але не мені то вирішувати, а дівчатам, які будуть в ній ходити. Вони краще розумітимуть, що потрібно додати, відняти, а на що звернути увагу, переробити. Наша задача — розробляти далі і далі. А ще хотілося б окрім кітеля та штанів робити, можливо, фліски. А ще ми розробили жіночу білизну!

Фотографка — військовослужбовиця Ліза Квітка