Співзасновниці руху VETERANKA

6 років тому на кухні Марії Берлінської почалася історія руху VETERANKA. Але про це ми вже розповідали. 

Та важливо з кого саме почалася ця історія. Співзасновниці Руху Марія Берлінська, Андріана Арехта, Катерина Приймак, Юлія Кіріллова, Галина Клемпоуз та Людмила Демʼяник поділилися спогадами про те, яким було їхнє життя до рух VETERANKA та як обʼєднання жінок із бойовим досвідом виросло в одну з найвпливовіших ветеранських та волонтерських організацій.

Пряму мову дівчат читайте далі:

Марія Берлінська

---

1. До 2014 року я навчалась в Києво-Могилянській академії на факультеті гуманітарних наук. Планувала займатися історичною наукою та культурним менеджментом. 

2. Я вирішила долучитися до війська доброволицею влітку 2014 року, коли розгорілась війна. І це було найбільш логічне і очевидне для мене рішення на той момент. Воно не далось мені просто. Звичайно, було дуже страшно, але сміливість – це не тоді, коли тобі не страшно. Це коли тобі страшно, але ти все одно примушуєш себе йти вперед. У перших числах вересня я вже долучилася до Добробату на Луганщині. І, власне, там почала роботу з дронами, які тоді тільки зʼявилися на війні. І які зараз стали одним із визначальних факторів, гейм-ченджером у нашій, вже повномасштабній, війні. Рішення долучитися до Добробату було рішенням просто людини, яка розуміла, що хтось має це робити, чому не я.

3. На момент заснування Руху я була людиною, яка дуже вірила в обʼєднання дівчаток волонтерок і військових. Я бачила величезний потенціал за українськими дівчатами ще з перших років війни, бачила що дівчата, коли  повертаються до мирного життя,  не йдуть рвати на собі сорочку та розказувати як вони в танку горіли, а  занурюється з армії у волонтерство, допомагають побратимам та посестрам. Я бачила надзвичайний потенціал за дівчатами та водночас я бачила біль, який є в кожної, котра справді воювала.  Я розуміла, що тільки обʼєднавшись,  ми зможемо допомагати одна одній і перетворювати цей біль на нашу суперсилу.  У 2016-му році восени в мене виникла ідея створення Руху. Я дуже вдячна, що дівчата просто повірили в цю ідею, і ми разом дали їй старт, реалізували її. Направду, зараз Рух – це одна з найпотужніших ветеранських волонтерських організацій в Україні і, не побоюся сказати, одна з найбільш дієвих ветеранських організацій в світі. Я дуже пишаюся, що колись ми разом це створювали.

4. Щодо мого впливу на Рух, на початковому етапі, на моменті ідеї та старту, я була людиною, яка була певною мірою ідеологом створення цього процесу. Я думаю, що якісь базові налаштування ми спільно з дівчатами почали робити на початку 2018 року. І потім у 2018-2019  ми стартували. Потім я просто відійшла в сторону, перемкнулася на роботу над іншими проєктами. А дівчата, посестри мої, надали цьому всьому масштаб і висоту польоту, вели Рух туди, де зараз він знаходиться – це одна з найкрутіших ветеранських і волонтерських організацій у світі. 

5. Станом на серпень 2024 року я очолюю волонтерський проєкт «Victory Drones». Це проєкт технологічної мілітаризації суспільства. Наймасштабніший проєкт з підготовки, забезпечення, популяризації військових технологій в секторі безпеки і оборони. Я вірю в технології вже 10 років, як в асиметричну, розумну відповідь, гнучку відповідь на такі серйозні виклики, які нам ставить набагато більш ресурсомісткий, сильніший, потужніший по ресурсах та кількості людей ворог. Я вірю в те, що це битва Давида проти Голіафа, де у Давида замість пращі в руках мають бути технології. Відповідно вже два з половиною роки після повномасштабного вторгнення я знову повернулася в тему безпілотників роботизованих систем, загалом екосистеми технологій. І разом з колегами ми максимально цю екосистему впроваджуємо, перетворюючи технології у війні в такий хід на рок-концерті, який дозволяє зберігати життя і здоровʼя десяткам тисяч наших людей. Я вірю, що при розумному підході, це дозволить нам перемогти Росію і зруйнувати її  військові спроможності до агресії.

Андріана Арехта “Малиш”

---

1. До 2014 року я була дівчиною, яка прагнула подорожувати, будувати карʼєру та жити щасливо. Я працювала в компанії, яка реалізовувала та розвивала елітні косметологічні бренди з Японії та Франції в Україні. Мріяла і йшла до мрії працювати в Японії. Працювала менеджеркою з продажу та менеджеркою з розвитку брендів в Україні.

2. Я брала участь у Революції Гідності, відчувала настрої Майдану. З моїми цінностями не було вибору. Я гордо говорила іноземним ЗМІ, що ми відстоюємо демократію та державотворення. Вторгнення Росії й анексія Криму не дають вибору – захищатися, чи ні, якщо ти вважаєш Україну своєю, незалежною, вільною Батьківщиною. Я думаю, вибір був тільки у Путіна: починати війну, чи ні. І він вибрав шлях агресора, тирана і вбивці. У моєму випадку, моє рішення базується на цінностях, внутрішніх переконаннях та відповідальності. 9 травня 2014 року, ступивши на землю Луганщини та отримавши автомат, будучи без будь-якого військового досвіду, я зрозуміла – почалось.

3. Рух – це складний процес. Все починалось з ідеї Марії Берлінської. Далі – об’єднання дівчат, формування спільних цінностей, місії та візії. Потім була бюрократія і дуже складний шлях, який не покажуть у соціальних мережах і який дівчата не розкажуть на конференціях. Але на початку — це Катерина Приймак, яка зараз очолює Рух. Ми називались разом Чіп і Дейл. То вона мій Чіп і моє натхнення як CEO. Це Людмила Дем’янюк (подруга Катруся Стріла) – зараз служить у лавах ЗСУ, Юля Кіріллова – очолює Український ветеранський фонд, Галина Клемпоуз — подруга Перлинка, допомагає ЗСУ і бореться за полонених. Це команда, яка працювала день у день над розвитком Руху. Водночас були й всі учасниці Руху, які щоденно не давали про себе забути, підтримували, вносили ідеї, допомагали, сварились і мирились.

4. Для мене важливими є взаємопідтримка та відповідальність. Для мене важливо, що ці дівчата обʼєднані ідеєю: передати нащадкам країну в кращому стані, ніж вони її отримали. Важливою є боротьба кожної за те, щоб у нас була своя вільна, незалежна Україна. Найголовніші цінності, які я вкладаю у Рух, – щирість і людяність. Щодо мого впливу на Рух, мені зараз важко сказати. Важливим є те, що нам тоді з дівчатами вдалося: кожна працювала понаднормово, щоб зараз Рух впливав, допомагав, розвивався та змінювався. Я була частиною команди, напевно, мій вплив – це моя участь.

5. У лютому 2022 року я знову мобілізувалася і досі служу в ЗСУ, захищаю нашу країну.

Катерина Приймак “Зоя”

---

1. До 2014 року я навчалась та працювала в центрі сучасного мистецтва. Коли почався Майдан, ми нашою студентською тусовкою активно брали участь. У мене зʼявилася велика кількість звʼязків з активом майдану – ПС, і коли вони пішли звільняти Схід, я була в Києві. Навколо була атмосфера тривоги, наш артцентр та інші суспільні простори постійно мінували, а мої друзі воювали, отримували поранення, гинули. Відбувалися історичні події, але я була лише спостерігачем.

2. Мені та моїй подрузі та колезі по арт-центру було недостатньо тієї інформації, яку ми отримували в медіа про міста Донеччини і Луганщини. Нікому нічого не було ясно, але дуже страшно. Ми вирішили поїхати і подивитися усе самі. Це був серпень 2014. Тоді сталося поранення в мого тюбіка, який вже воював в аеропорту. І ми з Наталею склали план: заїхати в Донецьк глянути, що там відбувається, а потім провідати мого краша в Мечці (Дніпропетровська обласна клінічна лікарнія ім. Мечникова) і заїхати до моїх друзів на базу ДУК. Ми приїхали в Донецьк і побачили багато чого, що нас вразило, і дивом змогли виїхати в Дніпро. Це був ледь не останній потяг з українського Донецька. До Дніпра ми їхали 9 годин, поїзд був заповнений людьми, які втрачали свій дім. І це було дуже сумно. Коли я приїхала на базу ДУК, я потрапила в абсолютно інше середовище: небайдужих, відповідальних людей, які горіли вищою метою – захистити Україну і вписати себе в історію визвольної боротьби. Після цього мені в Києві було все не те, я все приїздила і відвідувала їх, поки не ухвалила остаточне рішення – я в ДУК, до своїх. 

3. На момент заснування Руху я успішно адаптувалася у цивілку, як мені здавалось. Але в середині був внутрішній конфлікт, бо при максимально антивоєнних переконаннях і цінностях, я отримала багаж воєнного досвіду. Я була зайнята карʼєрою на телебаченні і морозилась від усього свого досвіду, від спільноти ветеранів і військових. Не хотіла бачити людей в формі в Києві і дратувалася. Перший Злет я пропустила, бо вирішила поспати. Але всьому мав бути свій час. І мій час настав тоді, коли я чітко визначила для себе: я ненавиджу війну, але у мене немає вибору. Я люблю життя, але без свободи волі життя немає. Ігнорувати війну не вийде, вона прийде у двері. І от в цей момент усвідомлення подальші кроки визначив всесвіт, тому що Марія Берлінська запросила мене в команду “Невидимого батальйону”, працювати над створенням Руху. І почався мій новий етап і нове життя.

4. Дискримінувати жінок – красти самих в себе потенціал розвитку. Нам потрібна сильна армія, тому там немає місця дискримінації. Це зараз справа мого життя. У Русі я знайшла сестринство, навчилась працювати в команді, отримала можливості робити те, що я придумала, та давати можливість іншим робити те, що придумали вони. З початком повномасштабки я керую усім, мені дуже не вистачає мого Дейла – Андріани, бо вдвох було завжди затишніше, але вона все одно зі мною. Шия чекає Голову.

5. Я очолюю цю махіну з трьох юросіб, і дуже хочу потроїтися. Керую командою, шукаю разом з нею гроші, займаюсь стратегічним розвитком та несу представницьку функцію. У нас зараз в процесі налагодження системи супроводу у повернення до цивілки ветеранок, розвиток осередків, великий проєкт спільно з МО, участь в створенні ветеранських політик з партнерами та купа поточки, яка вся полягає в пошуках ресурсу, аби пукнуть у вічність.

Юлія Кіріллова 

---

1. У 2014 році, коли почалась війна, мені було заледве 20 років. Я була студенткою 4 курсу юридичного факультету і вже працювала юрисконсультом. Тоді я щойно вийшла заміж і звикалася з новою роллю – дружини.  Але в березні 2014 року мій чоловік пішов боронити країну добровольцем, і моє життя кардинально змінилося.

2. Я не можу пригадати, який момент став вирішальним у моєму рішенні мобілізуватися. Я завжди ненавиділа русню за всі їхні злочини проти нашого народу. Це особиста історія моєї родини, яка постраждала від голоду в 1932-1933 роках, потім у роки Другої світової війни та репресій після. І це тільки та частина історії, яку розповідали в моїй родині очевидці цих подій.

Але є один дуже памʼятний момент, коли в 2014 році, після анексії в Севастополі спускали державний прапор, а студенти Нахімова показово залишали плац, виконуючи державний гімн, перебуваючи в повній окупації та продовжували чинити опір. Тоді я вкотре для себе усвідомила, що ця війна – це не лише питання виживання, це справа честі.

3. Ким я була на момент заснування Руху? Та ніким я не була. Ветеранка з проблемами зі здоров’ям, з небажанням жити та щось змінювати, без ідеї та цілі, але це, мабуть, моє порівняння в противагу до того, ким я є сьогодні, і чим для мене став Рух.

4. Я щаслива, що Рух обʼєднує людей з однаковими цінностями. Це про Честь, Жертовність, Повагу та Підтримку.

Мені дуже хотілося допомагати іншим знаходити сенс в житті, саме тому я і працювала над створенням і очолила соціальний напрям нашого Руху. Це  про взаємопідтримку і гуртування,  про розвиток Руху й кожної з нас.

5. Зараз я очолюю поки першу та єдину державну установу в Україні, яка працює для ветеранів – Український ветеранський фонд, та поєдную це з  викладацькою діяльністю в Могилянці. Але моє серце та душа назавжди віддані руху VETERANKA.

Галина Клемпоуз “Перлинка”

---

1. До 2014 року я була студенткою денної форми навчання Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. Я постійно навчалась і перебувала майже в абсолютно російськомовному середовищі.

2. Я дуже довгий період була волонтером, і в червні 2016 року я приїхала як волонтер до Правого Сектору на Світлодарську дугу, пробула добровольцем до 3 серпня, а 3 серпня підписала контракт та долучилась до війська. 

Я зрозуміла, що моя присутність поруч із побратимами ефективніша для перемоги, ніж поїздки з допомогою на фронт. Також на мене тоді дуже вплинула загибель Василя Сліпака «Міфа», адже він покинув все у Парижі і приїхав боронити Україну…

3. Коли ідея створення жіночого обʼєднання почала літати навколо мене в повітрі, я ще була військовою, але коли я вже була звільнена і приміряла на себе статус ветеранки, ми з дівчатами вже більш чітко та практично за це взялися. 

4. Насправді рух Veteranka для мене – це про обʼєднання таких самих як я, про підтримку та допомогу одна одній. Разом ми можемо більше, ніж поодинці – це про зміни, яких потребує наше суспільство, і про підтримку змін, які вже відбулись. Спільнота дівчат, яких обʼєднала небайдужість до майбутнього цієї країни – це ж неймовірна сила! 

Я маю велику гордість від того, що ми з командою на самому початку пройшли важкий шлях формування, і народилась така потужна організація, яка дійсно має вплив, з якою радяться і яка допомагає!

5. Сьогодні я продовжую боронити нашу країну. 

Людмила Дем’яник “Катруся Стріла”

---

1. До війни я жила життям абсолютно цивільної людини. Середньостатистична галицька сім’я, робота, дитина, поїздки до бабусі з дідусем на великі релігійні свята. Працювала я на офісних посадах – менеджеркою, товарознавицею, директоркою. Про що мріяла? Мріяла мати своє власне житло, свою домівку,  щоб дитині було вдосталь місця, щоб було затишно і комфортно, щоб із нами жили котики й собачки.

2. Вирішальним моментом для вступу у військо для мене стало закінчення фази боротьби за Україну на Майдані та її перехід в воєнне вторгнення московитів в наш український Крим. З весни я проходила військові вишколи в нашому місцевому Івано-Франківському осередку ПС, потім долучилась до організації. Остаточною точкою у рішенні особисто долучитись до визвольної боротьби стала загибель Юрія Дутчака, місцевого активіста з Городенки, який організовував вишколи в районі. 

Проте мені не одразу вдалось потрапити в батальйон, адже дівчат на той час категорично не брали в добровольчу структуру. Мені таки вдалось переконати командира, і я потрапила в 5-й ОБ.

3. На момент створення Руху я працювала в Громадській організації, заснованій добровольцями, була керівником адміністративного відділу Головного штабу Української добровольчої армії, намагалася всіляко підтримувати і допомагати побратимам і посестрам, які брали безпосередню участь в ООС.

4. За час від створення Руху і впродовж нашої діяльності я була СММницею в організації, кураторкою виховного напрямку, як представниця Руху входила в оргкомітет, який організовував два роки поспіль Марші ветеранів до Дня Незалежності України та в яких брали участь ветеранки, учасниці війни.

А також однією з цінностей особисто для мене є, яку я вважаю важливою як для Руху, так і для держави загалом, формування професійної армії, служити в якій – гордість. Суспільство, яке поважало і пишалося кожним військовим. Тож переконана, що маю власний досвідом та прикладом продемонструвати, що жінка в армії – це нормально, якщо вона професійно виконує службові обовʼязки. Особисто я на службі не маю жодних поблажок ні від командира, ні від співслужбовців,  і це мені подобається, всі ставляться як до рівної. 

Цінністю для мене і, відповідно для Руху, вважаю вшанування памʼяті полеглих.

Про кожну з загиблих дівчат має памʼятати її край і Україна в цілому, тому ми з дівчатами створили проєкт памʼяті “Мамо не плач, я повернусь весною”, у рамках якого до повномасштабної війни висаджували Алеї памʼяті полеглим у війні захисницям.

Хочу аби культура вшанування памʼяті полеглих захисниць і захисників у нашій країні набула не ситуативного, а національного значення.

5. З початку повномасштабної війни одразу ж стала на захист Києва й Київщини у складі Української добровольчої армії, а наразі є військовослужбовицею спецпідрозділу ЗС України, у складі якого й продовжую відстоювати державність нашої країни.