Три історії про війну. Христина Кудрява

На війні завжди знайдеться місце для гумору, для простих моментів спільної з побратимами радості та для рятування маленьких пухнастих життів.

Наша посестра Христина «Кудрява», офіцерка НГУ розповіла власні три історії про війну – про борщ, майже як у мами, про обіцянку побратиму та про кота в орденах. 

Історія про зелений борщ

Населений пункт Зайцево. Ми виїхали з особовим складом працювати з СПГ. Там знайшли хату, у хаті знайшли собаку, яку залишили на сторожі, а у підвалі знайшли в банках консервований щавель. І я подумала: “Блін, так хочу того зеленого борщу. Такого, як мама робить”. І з тією думкою я відпрацювала та приїхала назад на базу. 

У мене така позиція, що я на кухні не зʼявляюся. Зʼявляюся дуже рідко, вночі, щоб ніхто не бачив, що я щось готую. Щоб мене ніхто не асоціював з кухнею, бо коли чоловіки починають жінок асоціювати з кухнею, то вони їх не асоціюють з бойовою роботою. Мої хлопці загалом до того звикли. Вони знали, що я не на кухні. Проте у нас було два таких великі «ведмеді», К2 та Брага. Такі метр вісімдесят-девʼяновсто, дві шафи. І от вони постійно поралися на кухні. Один просто чудово готував м’ясо, коли всі були на задачах, а він залишався. А другий просто готував супчики та в судочку залишав командиру, коли той не встигав поїсти. 

І от ми повернулися з задачі, сіли на кухні щось перекусити, і я сказала: “Блін, там щавель був, можна було борщу наварити”. І Брага відповів: “Так чого ви не взяли, я б зварив”. І я вже тоді чекала наступної задачі, щоб заїхати до тої хати та забрати щавель. Тоді Брага зварив нам офігезний зелений борщ. Ми всі їли та тішилися. 

На жаль, у боях за Незалежність та територіальну цілісність, мої побратими К2 і Брага загинули. Загинули братики 8 листопада 2022 року.

Ще одна історія про білий комод з бойових

Ми мали йти на ротацію на початку 2022 року, але 2021 рік у нас пройшов на полігонах, було багато занять по боях у місті, дуже багато роботи з планування. Це була максимально тренувальна історія. І планувалася група, яка виїжджала на дорозвідку. 

Мій дуже хороший друг, людина, яка одна з перших підтримала мене, коли я прийшла тільки в бригаду, з яким нас звʼязували дуже хороші, теплі, дружні відносини, прийшов у кабінет і каже: “Хочеш на бойові?”. І я така: “Так, звісно, що хочу”. Він такий: “Ну, я тебе, коротше, порекомендував, а ти з перших бойових виплат купиш мені білий комод”. Тоді він зібрав всі свої заощадження і купив квартиру. Кожного разу приходив, хвалився, що нового він купив. Купив велике ліжко, люстру, кухню замовив. Це викликало у нього дуже багато емоцій, бо це його перша така велика покупка. Я пообіцяла, що куплю йому комод зі своїх перших бойових. 

На початку повномасштабного вторгнення ми займали оборону в населеному пункті Рубіжне. Через брак командирів, його призначили командиром одного з підрозділів тероборони. І разом із підрозділом він потрапив у полон. На третій день мені відписали з його акаунту в WhatsApp. І я досі не можу пробачити собі, що не купила йому той комод. Я дуже чекаю, що його обміняють. Так званий уряд ДНР виніс йому вирок 15 років в тюрмі. А я не перестаю чекати і робити все, щоб якнайшвидше його повернути з полону. Боротися за кожне життя. Боротися за кожного захисника, за кожного справжнього українця. 

Про кота з Бахмута

Коли точилися бої на Артемівському заводі шампанських вин, ми приїжджали туди на роботу разом з БПЛАшниками. І одного разу потрапили під артилерійський обстріл. Ми перечекали в укритті, а потім почали змотувати вудочки. Біля під’їзду, де ми працювали, було дуже багато котів. Видно, що це були коти як дворові, так і домашні. І командир каже, покличмо, якщо хтось прийде, заберемо. Тому що ловити їх насправді не було змоги. І він каже: “Киць, киць”. І тут один, самий бодрий кіт заскакує просто в машину, сідає біля ніг і такий: “Ну, погнали”. 

Від Бахмуту до Часового яру кіт навіть не нявкнув – сидів і тихенько переживав, щоб виїхали. Після Часового яру він вже трошки розслабився, почав нявкати. Ми його питали, чи він не хоче повернутися. Було зрозуміло, що однозначно ні. Він жив з моїм підрозділом, в місці, де ми розміщалися. Хлопці його називали Балон, бо він пукав і їв собачий корм, який нам волонтери собакам відправляли. 

Зараз він доблесно живе в селі в Житомирській області. У нього є своє підвіконня, на який нічого не можна ставити. І всі в селі знають, що це кіт з Бахмуту. Такий героїчний, він мало не в медалях, і всі його дуже люблять. 

Редакторка Марися М‘яновська