Сестри по зброї. Аліна Сарнацька

Аліна Сарнацька, киянка, до повномасштабної війни боролася проти насильства над жінками — домашнього, гендерного — у громадській організації “Еней”. Науковиця, має кілька освіт: психологія (бакалавр), соціальна робота (магістр), соціальна робота (аспірантура). Аспірантка Уманського педагогічного університету ім. Тичини. З перших днів російського нападу Аліна пішла до Територіальної оборони Києва і стала старшим медиком роти. Вона найбільше пишається тим, що створила патронатну службу для свого підрозділу, де було 12 волонтерів. Кожного пораненого у першу ж добу забезпечували павербанком, зарядкою до телефону, одягом і їжею.

Про те, чому активісти, які борються за права людей повинні бути в армії, яким своїм вчинком на службі пишається та як її змінила війна, читайте у нашому матеріалі. 

Сьогодні Аліна Сарнацька — сержант Збройних Сил, старший медик роти. До початку повномасштабної війни дівчина в неї не вірила. Її оточення також не надто переймалося цим. Навіть, коли відчулися перші “дзвіночки” великої війни, Аліна відганяла ці думки. На момент повномасштабного вторгнення Аліна була вдома. Вона прокинулася близько 5 години ранку і через півгодини почула вибух — один з перших прильотів по столиці. 

“Я дуже любила дивитися “Телебачення Торонто” (український ютуб проєкт), і десь перед війною, подивилася новий випуск, у якому вони говорили так, ніби вважають, що війна неминуча. Я злякалася, та була переконана, що великої війни не буде, тому що за всіма ознаками це було абсолютно невигідно Росії.

Вночі напередодні вторгнення намагалася заснути в якомусь екзистенційному жаху, але сподівалась, все одно, що війни не буде. 

Я живу з людиною, яка служить у поліції. О 5-й ранку їх підняли по тривозі. Я сподівалася, що це просто якесь підсилення чи вони до чогось готуються, та о 5:30 пролунав перший вибух, який я почула в Києві, на своїй кухні. 

З цим вибухом для мене світ перевернувся”.

Потім Аліна три дні провела на станції метро “Житомирська”, де люди ховалися від вибухів. Саме тоді дівчина усвідомила, що треба йти в армію.

“Мені здається, коли приходять росіяни, щоб всіх вбити, логічно, що треба піти в армію. Я опинилася в ТРО 5 березня.

У мене залишаються питання до тих, хто не пішов в армію, але хтось гарно пожартував у Twitter, мовляв, коли ми народилися, нас в пологовому поклали в коробку “на ЗСУ”. Тих, хто не народжений для війни, не поклали, а мене поклали. Я про це не знала до 35 років. Тепер знаю.

В армії я не була, як рибка у воді, бо насправді люблю сидіти вдома, читати книжечку. 

Легко мені вдавалося тільки дружити. Також мені легко знаходити людей, знаходити щось потрібне, вирішувати якісь складні питання. 

Один мій знайомий сказав, що через дев’ять місяців в армії стане простіше. Я йому не повірила, бо не думала, що війна триватиме так довго. Він виявився правим. 

Нещодавно він сказав, що тепер знадобиться дев’ять місяців, щоб відвикнути від армії. Я знову маю надію, що він неправий, але починаю щось підозрювати…

Рідні Аліни складно прийняли її рішення піти до війська. Дівчина зізнається, що не очікувала такої реакції. А її друзі навіть звинувачували у егоїзмі, мовляв, не подумала про їхні переживання. Найбільшою підтримкою стала людина, з якою Аліна жила, її подруга і спільнота, у якій працювала, хоча й тут зробила певні відкриття для себе. 

“До війни я була у багатьох громадських активностях, вважала, що активісти за права людини, мають всі встати і піти в армію, бо це єдине логічне рішення, адже зараз війна. Очевидно, що людину не потрібно захищати від домашнього насильства, якщо вона мертва.

Мені здавалося дуже дивним, що ці активісти продовжували розмовляти, робити круглі столи, і ще щось. Вони не просто не пішли на війну, вони навіть не перелаштували свою діяльність. Боротися за права жінок і забувати про обов’язки, 65-та стаття Конституції, — неправильно. Жінки ж рівні за правами, рівні за обов’язками. Але навіть молоді жінки з хорошим здоров’ям, без дітей нікуди не пішли. Для мене це досі певна травма.

Але мені пощастило, що моя рідна організація мене підтримала і допомагала. Ми розвозили їжу в деокуповані містечка і села. Я сама написала перші маленькі гранти на перерозподіл коштів, в нас були мінігранти, ми давали людям їжу. 

Під час служби варто було знайти і певний порятунок для себе, тому Аліна вирішила розвивати соцмережі і створювати проєкти. Завдяки соцмережам можна було також збирати кошти і необхідні речі для підрозділів. 

“Після кількох попереджень в Facebook я зрозуміла, що мене можуть там забанити, тому зареєструвалася в Twitter і мені здалося, що це моя соцмережа, у мене там понад 24 тисячі підписників. 

Я люблю писати тексти, люблю, щоб їх читали. І Twitter  дав мені підтримку, друзів. Це стало відкриттям. 

Мені здається, що горизонтальні зв’язки – це найважливіше, що є зараз в українській армії. Я знаю всіх, або можу знайти всіх всюди, якщо треба. Соцмережі не просто надихають мене, а й водночас дозволяють виконувати багато задач: знаходити дрони, рації, організовувати збори. З часом я стала збирати не тільки на свій підрозділ, а ще на три. Тому я постійно щось комусь надсилала, щось десь шукала. Тобто я була зайнята цією роботою.

Погані думки самі блокуються. Мені з цим допомагають і тексти, які пишу. А ще робила подкаст «Добровольці». Це була абсолютно безумна ідея, тому що я її почала рік тому. В лісах, в болотах, на кордоні. Записувала на диктофон. Потім продовжувала в Донецькій області. А коли ріжу і монтую запис — це добре відволікає. 

У мене є друг, який дзвонив мені під час обстрілів і просто годинами зі мною говорив. Тепер я дуже добре знаю історію Майдану. Він був на Майдані, і розказував, де, що відбувалося”.

Соцмережі стали не просто проєктом Аліни, вони навіть рятували під час обстрілів, які були постійними, особливо на Донеччині. Там Аліна працювала в стабілізаційному пункті. Вона зізнається, що попри обстріли там не було дуже страшно, бо постійно було багато роботи. 

“Я працювала на стабілізаційному пункті в Часовому Яру, коли вже Бахмут був окупованим, і навколо постійно прилітало щось різне великих калібрів. 

Найважче – це десь лежати і чекати після пристрілочних, куди полетить основний заряд “Града”. Наскільки близько до тебе.

Найкраще під час обстрілу допомагає Тік-Ток — чекати довго, ще й страшно, отже всі сидять в Тік-Ток. А я одна — в Twitter, а Twitter так не розважає”.

Загалом дівчина відмічає, що з війною стала значно впевненішою у собі і у неї кардинально змінилося світобачення. 

“Знайомі кажуть, що я стала дуже спокійною. Але сама відмічаю зміну у світобаченні. Я більше не хочу працювати у міжнародних організаціях типу ООН. Але все ще хочу змінити світ, просто поки не знаю як. Якщо я не загину, абсолютно переконана, що так і буде. Тому що я людина, яка вирішує будь-які задачі. Я стала дуже в собі впевнена, бо не думаю, що колись буде важче. Я довіряю людям, набила на руці слово “Довіра”. Бо це найважливіше.

Аліна розповідає, що у цивільних містах досі зустрічаються люди, які можуть сказати, що “не посилали на війну”, особливо жінці, бо досі вважають, що жінки йдуть в армію за грошима чи за чоловіком. Тому дівчина переконана, що найважливіше для жінки в армії — виховане суспільство, яке не дозволятиме таких думок у бік жінок військовослужбовиць. 

“Для жінок в армії хотілося б більше зброї. Тому що в чоловічій формі цілком можна воювати. А от без артилерії, без літаків і з одними автоматами можна вмерти навіть в жіночій формі.

Жіноча форма і боротьба за жіночі права в армії — це про повагу і це процес. Бо 9 років тому жінок, навіть якщо ставили на якісь більш-менш воєнні посади, то все одно у військовому квитку писали “нормальні жіночі посади”: швачка, банщиця, діловод. Швачка теж потрібна, але є жінки на бойових посадах і вони мають право на рівне ставлення.

Я не знаю ніяких специфічних жіночих потреб в армії, окрім поваги, від суспільства. 

Мені загалом хотілося б, щоб в суспільстві створився такий тиск і випрацювалася загальноприйнята норма, щоб люди які не в армії, не коментували військових”.

Дар’я Бура